Небесні міста

Розділ 3

Прощалися неохоче, та всі мали сьогодні ще справи. Домовились зустрітися о десятій всі, окрім Олега, в якого завтра була важлива розмова щодо переводу у Львів. Олег Олегович вирішив таки кардинально змінити своє життя.

Дарина і Сашко трохи погуляли містом, щоб провітритися, хоча розважатися за таких обставин не хотілось. Свідомо трималися подалі від Палацу Потоцьких, ніби це може вплинути на їхнє рішення. Так потихеньку дійшли до паркової зони біля Високого Замку.

На деревах з’явилися перші жовті листочки, трохи поблякла трава... Осінь завжди приходить непомітно.

Біля лавочки невеличкий гурт дітей влаштував селфі з білкою. Двоє годували малу, та більшість фотографувалася. Ще трохи такої моди на фальшиве життя, і білки залишатимуться взимку голодними. Про що Сашко і сказав Дарині.

Дівчина сумно погодилася, але думками вона була зараз далеко. Можливо, досі сумнівалася, чи справді хоче проміняти рідну домівку на невідомість.

– Дарино, де ти сьогодні ночуватимеш? – наважився запитати Назарчук, коли вони спускалися з гори.

– У мене наче була кімната у твоїй квартирі, – зовсім без емоцій згадала дівчина.

– Чому була? Вона і залишилася. Поїхали до мене, стає прохолодно.

Дарина погодилась.

Дорогою купили піцу та овочі. Разом зробили салат, а Сашко заварив запашний трав’яний чай. Та все між ними було не так, як раніше, мов ритуал, прощання з чимось важливим, коли щось треба принести в жертву, залишити у минулому заради завтрашнього дня.

Дарина зателефонувала батькам, довго і тепло з ними спілкувалася. Не сказала їм про задумане. Тоді написала кілька листів електронною поштою, які стосувалися її роботи і квартири.

Засиділися далеко за північ. Розмовляли про все на світі: про новини в країні, прочитані книжки і ті, що тільки збиралися почати читати, згадували Мукачеве і ходіння на Тустань. Хоча й намагалися не говорити про Ігната, але він залишався невід’ємною частиною їхнього минулого, і спогади ранили. Пам’ять інколи стає нестерпно гострою, і це важко витримати. Олександр незчувся, як почав розповідати про свої сумніви і страхи, як не міг знайти спільної мови з Дмитриком, як посварився з Ігнатом... Сльози душили його, і коли стало зовсім кепсько, Дарина підійшла і мовчки обняла хлопця.

Обійми, не більше, але такі потрібні сьогодні.

Спати лягли у різних кімнатах. Чи заснула Дарина, він не знав, та до Назарчука сон не йшов. Набридливо клацав годинник, відраховував час вкраденого і такого потрібного відпочинку.

– Спинись, – пошепки наказав Олександр, і навколо запанувала лунка тиша.

Тиша полоняла у порожнечі, беззмістовна, лиха, сповнена передчуттів. Краще чути монотонне клацання, ніж не чути нічого. І наче відгукуючись на його бажання, годинник ожив. Із цими думками Сашко нарешті заснув.

 

Дарина встала першою, приготувала легкий сніданок і міцну каву. Сашко прокинувся від запашного аромату.

– Почуваєшся тут господинею, – пожартував він, умившись.

– Цьому дому не вистачає хазяйської руки, – дівчина розкладала по тарілках яєчню. – Схоже, після мене, пилюка тут жодного разу не витиралася.

– Твоя правда, не до того було.

Назарчук відпив ковточок кави: гірка, з присмаком шоколаду і без цукру, як він любить. Дарина нічого не забула. Хотілося багато років поспіль зустрічати ранок ось так, вдома, поряд із людиною, до якої не байдужий, і яка, можливо, досі закохана.

Олександр подивися на дівчину, яка сіла за стіл навпроти.

– Дарино, тобі страшно?

– Так, страшно, – вона замислилась. – Але мене теж нічого не тримає тут... Окрім тебе.

Її слова пролунали мов весільна обіцянка. Сашко міг би відповісти, що і для нього вона так само важлива, але натомість простягнув руку і торкнувся тендітних пальців.

– Там може не бути корабля і ми нікуди не полетимо.

– А ти хочеш, щоб корабля не було, Сашко? Справді цього хочеш? – вона вивільнила руку.

– Не знаю... А ти?

– А я хочу... Мене останнім часом ніби кличе хтось здалеку. Якщо там є корабель, я відчую, чи звідти той голос. І це мене лякає.

– Не варто довіряти голосам, Дарино, – він посміхнувся.

Згадалися видіння, особливо те, де він з Ігнатом стоїть на верхівці бархану, а пустеля залита вогнем. Ігнат холоднокровно зіштовхнув його у полум’я... Олександра пересмикнуло.

– Так, не варто... – Дарина глянула на годинник, зробивши вигляд, що не помітила його реакції. – Нам час збиратися, щоб не спізнитись.

– Справді, не треба, щоб друзі нас чекали, – Сашко відніс до раковини посуд, і Дарина побачила, що браслет він не знімав і вночі.

Не вельми добрий знак.

– Поїхали, Дарино, – він обернувся всміхнувшись, ніби помитий посуд відновив втрачену рівновагу.

Вдяглися зручно, як для походу. З собою не взяли нічого, окрім води і бутербродів, а ще легких курток, бо сьогодні вітер дув іще сильніше, ніж учора. Якщо браслет справді приведе їх до обіцяного, ані гроші, ані будь-яка зброя не матимуть сенсу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше