Роздiл 9

Аріна

Мені здається, що я скоро лусну від сміху. Намагаюся не відставати та слідом біжу. Льошу качає з боку в бік на перехожих, і він на всю набережну кричить, що не бачив ще в своєму житті гіршого транспорту.

- За мною стеж уважно. Ти ж спортивний хлопець, - вимовляю йому, забираючи свій самокат.

- Пробіжки та турніки у дворі мене до такого не готували, -  гмикає він, і показує, що час вирушати до забігу.

Вчу його вичавлювати зчеплення та гальмувати. Далі розганяюся і мчуся, перевіряючи, наскільки наздожене. Ну він і спритний, я ще на полі помітила. І так ми змінюємося кілька разів, то я, то він за мною бігає, а то я кричу, щоб скоріше гальмував.

Наприкінці набережної після божевільної гонки ми просто падаємо на найближчу лавку.

- Фух! Ми з тобою наче в марафоні пробігли, - намагаюся віддихатися та тягнуся за водою.

- Мені сподобався наш марафон. Як щодо махнути в інший бік? - він підморгує мені, киваючи на наш спільний самокат.

Вголос казати не хочеться, але мені веселіше з ним, ніж однією бути. Хоч і став цей Павич простіше, а все такий же нахабний веселун. Всі перехожі помічали нашу дивну парочку по вигуках Льоші, що він помирає, а я без нього збираюся поїхати. І тільки я зупинялася, він зі сміхом обганяв і обурювався, чого я так повільно повзу. Дурень, ще той. Але вже не корчить з себе ділового. Зі справжнім Льошею, без його збочених натяків, мені набагато цікавіше час проводити.

- Тільки я буду довше їхати, а ти бігти, -  відразу ставлю умову, хоча і не збиралася вже нікуди.

- Окей, я згоден, - Льоша тут же схоплюється з лавки, та смикає мене за собою. - Якщо ти не проти, то я тебе навіть зможу покатати.

- Це як?

Поки розумію, пізно стає.

Льоша хапається за ручку самоката та біжить вперед. Відчуття такі, що зараз ми десь звалимося.

- Стій! Ми впаде-е-емо! - верещу, оглушуючи перехожих.

- Так нам і не звикати, - регоче цей дивак і далі мчить.

Скоріше погоджуюся на обмін. І ми змінюємося, знову і знову, бігаємо, їздимо. Втома з ним поруч не відчувається. Ніколи думати про це, важливіше наздогнати, а приємніше обігнати і першою подражнити, хто у нас ледве повзе в марафоні.

Скидаю шапку, а то занадто жарко стає. Хихикаю і трохи ніяковію, коли зустрічаюся з його поглядом. Таким відкритим поглядом. Уважно дивиться, як ніби вивчає. У мене, напевно, теж саме. Адже я вперше бачу його таким, таким... прикольним хлопцем, з яким просто можна весело час провести.

В кінці другого забігу лавка не знаходиться, і ми вже падаємо на траву, прямо на килим з жовто-червоного листя.

- Втретє ти мене не затягнеш, - я рішуче мотаю головою.

- Навіть за хот-дог? - так примружився, немов серйозно каже з перевіркою.

- Ні, ні та ні. Мене таким не купиш.

- Ну... це зрозуміло вже.

Ось що я смішного сказала?

Взагалі нічого. А він так заразливо сміється, що і мені передалося. Валяємося на листях та регочемо, як ніби й не було раніше між нами боїв в універі.

Льоша сідає і мене піднімає. Чомусь хазяйнувати приймається. Дістає з моєї кишені шапку, і натягує мені на голову до самих брів. Хтось знову нахабніє! Але так, піклується більше.

Потім він встає та збиває з пантелику несподіваною заявою:

- Аріна, ти вмовила мене.

- В чому?

- Нам не потрібне третє коло для ідеального ланчу.

- Нарешті дійшло! Ось вже дякую! - піднімаю руки до неба з полегшенням. І слідом інше назріває питання: - Який ще ланч? Що ти вигадав?

- Справжнісінький -  - впевнено киває він, немов нам зараз на голову скинуть ресторан. - Ти тут посидь, а я сходжу за хот-догами.

Мені незручно стає. Краще б сестрам купив.

- Давай сама нам куплю? Нехай буде, що я пригощаю?

Відразу пірнаю в кишеню рюкзака за карткою, потім згадую, що в лотку її навряд чи приймуть. Тоді засовую руку всередину, намагаючись намацати кишеню для готівки. Гаманець з собою вже не ношу, він частенько раніше губився.

- Гей, куди забираєш? - смикаю за свій рюкзак, відсуваючи від Льоші.

- А ти чого вигадала? Сказав же, що багато працюю ночами. Отже, маю свою зарплатню. Ти мені дала покататися, я тебе натомість пригощу. Все по-чесному.

- Хоча б за себе я можу заплатити?

- Наступного разу так вже й бути, з тебе ідеальний ланч. Тоді і заплатиш, і пригостиш. Дозволяю.

Який ще наступний раз? Коли він буде? Я ж не збиралася…

Виходить, що вслід йому бурмочу. Сиджу та спостерігаю, як Льоша біля лотка стає в чергу. 

Повертається мій спритний партнер по забігах швидко. Простягає гарячий хот-дог, відкушує від свого і поруч зі мною займає місце. У нас одна пляшка коли на двох, я відразу зрозуміла, що на другу не вистачило. Хотіла піти купити, але раптом хлопець образиться? Не показую виду, і мені навіть здається, що смачніше хот-дога не пробувала.

- Льоша, ось ти говорив про наступний раз, - повертаюся до нашої теми, після того, як закінчився мій хот-дог. - Я ж не буваю тут часто, хто його знає, коли ще приїду.

- Шкода, якщо завтра пропустиш наш новий марафон «самокат проти велосипеда». Хотів тебе запросити... - він не вмовляє, а так, з жалем знизує плечима.

- У тебе є велик? Чому ти не на ньому сюди приїхав? - я чіпляюся, хоча яка мені справа.

Нормальний велосипед не дешевше самоката коштує, на який у хлопця немає грошей.

- Велосипед не мій, а сусіда. Якщо попрошу, то він дасть. Я йому за це буду тиждень вигулювати собаку вранці. Тільки б знати, що ти приїдеш на марафон. Сусідська собака аж надто кусюча.

На цих словах тре ногу, потім плече і шию, ніби показує, де йому перепало від сусідського пса.

Що робити, ось що?

Льоша буде тиждень з собакою ризикувати заради велосипеду. Незручно пропустити марафон. Та й що там, мені ж сьогодні сподобалося. Він не перетворювався на павича, жодного приводу прибити його не давав.