Роздiл 12

Аріна

В універі я, звичайно, не забула веселі вихідні з гонками, балетом і ланчем на осінньому листі. Тільки б ще до подруги дійшло, що я нічого не вигадую.

- Ну і навіщо це мені? Льоша є та він справжній.

- Так, а хто тоді Павич? Хто нападав? Ліз цілуватися? Кого ти мажором прозвала?

Подруга не вірить в такі зміни.

І я розумію її. Вона ж своїми очима не бачила! А ось я побачила, дізналася багато про нього, турботливого простого хлопця Льошу.

- Ліз, зараз прийдемо до нього і сама зрозумієш. Льошка прикидався раніше, дурнем був. Зараз йому не треба. Сам мені сказав, що усвідомив помилку та більше не буде до мене чіплятися.

- Якщо він не буде, тоді ми навіщо до нього зібралися? Арін, ти запала на нього або що?

Лізка зупиняється і пильно придивляється. Вона начебто не кричала, але за моїми відчуттями, на весь універ рознеслося.

Машу на неї, тихіше мене звинувачувати. Ось уже вигадниця.

- Нічого я не запала! - зате я виправдовуюся голосно. - Мені просто сподобався наш марафон. А йду я до нього з серйозної причини.

- Це з якої? У вас вже щось серйозне?

- Та не в нас. У собаки сусіда. Льоша брав велик в обмін на вигул пса. Хочу запитати, чи не постраждав він. У мене немає іншого способу зв'язатися. Так що не вигадуй.

Ліза все одно вигадує. Її дивує, що я купила великий бургер. Доводиться нагадувати, що я і її пригощала. І нічого ж? Не означає, що я на Лізку запала.

Мені подумалося, що просто прийти та питати про собаку незручно. Зробимо вигляд, що роздавали безкоштовно бургери, ми наїлися, а тим, що залишився, хотіли його пригостити. Чудовий план, на мою думку.

- Твого павича, в сенсі... Льоші не видно, - Ліза разом зі мною розглядає студентів четвертого курсу.

- За розкладом тут має бути. Раптом із-за собаки затримався? - я хвилюватися починаю.

- Може, він в аудиторії? Чи відійти кудись міг. Зараз же перерва.

Подруга має рацію. Рано смикаюся. Зараз знайдеться, і я його бургером зможу порадувати. Чомусь так і хочеться Льошу чимось пригощати.

Шукаємо, шукаємо, немає його. Підходимо до компанії хлопців. Вони базікають, відразу не помічають нас. Але ми не чекаємо, хочемо дізнатися, де Льоша.

- Підкажіть, Олексій Прутніков з вашого курсу? - звертаюся до хлопців.

- Ну, - вичавлює з себе один із них.

Інші припиняють базікати і до нас повертаються. Поглядають з цікавістю, навіть якось здивовано.

- А де він? Є сьогодні на навчанні? - я не відстаю.

- Прутників завжди є. Він такий, що прописався б тут, — невдоволено бурчить той, що першим відгукнувся.

- Поклич його, будь ласка. Нам потрібно з Льошею зустрітися, ми до нього прийшли.

Нічого ж такого не сказала. Нормально попросила. Проте хлопці чомусь розреготалися.

- А ви казали, що на Прутнікова ніхто не поведеться.

- Навіть на довбанутого ботана клюнули. І відразу дві!

- Дівчата, з нами веселіше буде.

Це вони всією компашкою обговорюють та іржуть.

Совісті ніякої!

- Тільки й можете розважатися. У вас немає турбот, як у Льоші! Він набагато краще вас! - не стримуюся та встаю на захист простакуватого хлопця.

- Вам складно покликати, чи що? Невже тільки й вмієте рівняти по собі?! - Ліза теж підключається до захисту.

Нас непросто зупинити, якщо розлютити. А купка гадів розізлила нас, ми кричимо на них і вимагаємо припинити обзивати однокурсника.

- Досить верещати! - той, що більше всіх іржав, вуха прикриває. - Зараз покличу, аби тільки відстали. Ваш ботан не гуляє на перервах, а сидить у куточку, зубрить.

Компашка хлопців йде від нас в аудиторію. Ми туди заглядали - Льошу не знайшли.

Напевно, збрехали. Залишаємося неподалік стояти, щоб не розминутися з ним до кінця перерви. Якщо Прутніков тут, то він повернеться. Даремно тільки запитували у його однокурсників. Ну ми ж не знали, що на жорстокість нарвемося.

- Капе-ець... твій Льоша ще й ботан, - Ліза отримує нове потрясіння.

Ну, мені як би теж дивно уявляти суперника по марафону ботаном. Я вже заплуталася, у що мені потрібно вірити. Ким ще загадковий Льоша виявиться?

Двері аудиторії четвертого курсу відчиняються. Виходить не Льоша, як я і думала. Немає його там. З'являється той, кого простіше ботаном назвати. Невисокий повний хлопець в окулярах, втягує голову в плечі та й проноситься повз. Проводжаю його очима до повороту і здригаюся.

- Аріно? - з іншого боку кличе мене знайомий голос.

Ось і наша пропажа з'явилася.

— Привіт, Льош. Ми до тебе.

Знайомлю його з Лізою та бургер простягаю зі словами, котрі вигадала про безкоштовну акцію.

- Треба ж, як мені пощастило, - облизується він. - Дякую, що згадали про мене. А то я сьогодні поїсти забув.

Льоша розгортає упаковку і відкушує, їсть і посміхається. Здається, він щасливий. Переглядаюся з Лізою, вона моргає, як і я тоді на набережній.

Розглядаю хлопця. На ньому прості чорні штани, затерті на колінах. Світленька сорочка зі слідами від ручки, зате випрасувана. Молодець, він все ж таки тримається.

- Льоша, а чому тебе ботаном називають однокурсники?

Штовхаю Лізку в бік. Але пізно. Подруга вже ляпнула, що їй спокою не давало.

- Пф! Це ж вони мені заздрять, барани тупі, - хлопець поважно задирає підборіддя. - Я ж не винен, що швидко знання в голову входять. Не у всіх є татусь крутий бос, який за навчання заплатить і візьме до себе у фірму на краще місце.

Повага до Льошкі зросла. Підскочила прямо. Ось і Ліза перестала на нього спідлоба дивитися.

- Коли ти тільки все встигаєш... - ось що я зрозуміти ніяк не могла.

На вчорашньому ланчі я з'ясувала, що Льоша викроює час для себе насилу. По буднях вчиться в універі, ввечері допомагає сестрам з уроками, читає книжки молодшій. Вночі на підробітки бігає. Тепер ще й вранці собаку сусіда за велик вигулює.