Олег Головко

Небо – мій лікар, зоря – медсестра…

Якось редактор запропонував мені познайомитись з молодим поетом, який мешкав у пансіонаті для людей похилого віку. Потрапив він туди, бо не мав рідні, а самостійно жити не міг – мав інвалідність, був майже нерухомим після спортивної травми.

Пересилюючи в собі безліч суперечливих емоцій, я зважилась на це знайомство. Довелося подолати декілька постів з невмолимими черговими перш ніж потрапити на потрібний поверх і відповідний відсік з його палатою.

Разом з медсестрою ми зайшли у світле приміщення, де вздовж стіни  було тільки одне ліжко. Його навіть не назвеш ліжком, воно більш схоже на пляжний тапчан, покладений на підлогу.

Розпластане довге тіло застигло на тапчані у незручній позі. Але саме таке розташування тулуба найбільш підходило для чорнявого чоловіка, який зустрів нас широкою привітною посмішкою.

- Я дуже чекав вас! Давайте знайомитись! Присядьте, будь ласка, на отой стілець, щоб мені було вас видно.

- Ви – Олег?

- Так. А це ви працюєте з моїми віршами?

- Працюю, але вони майже готові до друку, грамотні, виважені…

- Ви так вважаєте? І це щиро?

- А ось підтвердження – свіжий номер нашого вісника для людей з інвалідністю. Там ваші вірші.

- Оце й справді класна новина! Покладіть газету на підвіконня, я пізніше прогляну – мені допоможуть.

Його чорні очі випромінювали радість і якесь бентежне хвилювання – стріпувались повіки з довгими віями, зрадлива волога проступала назовні, виказуючи вразливу поетичну натуру.

Ми проговорили майже годину, але молодий чоловік ні на хвилину не зупинявся на власних проблемах, на обставинах, які змусили його опинитись на цьому дивакуватому ложі, яке називалось спецліжком для нерухомих хворих. Навпаки – він довірливо ділився планами на майбутнє.

- Іноді мені вдається порпатись в Інтернеті, у мене є такий собі планшетик, набираю тексти, прошу, щоб вам надсилали. Давайте будемо з вами частіше розмовляти по телефону, а матимете змогу – приїздіть, я буду дуже радий.

Більш-менш рухома частина його кисті дозволяла йому клацати по клавішах і він вважав це великим благом.

Отак і почалося наше спілкування, яке з роками переросло в необхідність, настільки зріднились наші душі у своєму сприйнятті навколишнього світу.

Він дуже любив небо. Часом самому собі здавався легкою хмаринкою  на сліпучо-синьому безмежжі небесного океану. Линув, линув кудись вдалину, шукав простору і свободи…

Олег ніколи не згадував про своє минуле і не дозволяв розпитувати про нього. Жив сьогоденням. Тільки іноді у віршах тоненькою цівочкою просочувались теплі спогади про маму, про кохану дівчину по імені Лоліта, про маленьку донечку… З усім цим він попрощався назавжди. Натомість відкрив для себе вхід до нового буття, де він ні для кого не стане тягарем, а навпаки підтримуватиме слабих та немічних, боротиметься за їх права.

Боровся наполегливо і вперто. Його обурливо-викривальні кореспонденції часто публікувалися у незалежній газеті, відомій в області своєю неоднозначною позицією. Діставалось там і головному лікареві, і психіатру, і майже всьому персоналу пансіонату.

- Уявляєте! – ділився зі мною по телефону. – У нас психохроніків примушують мити підлогу, носити з поверху на поверх важкі речі… Де це написано, щоб хворих експлуатувати!

Час від часу за його сигналами виїздили представники соціальних служб, омбудсмена, народні депутати, правоохоронні органи. Розбиралися і виправляли становище. Але не надовго. Прикрі історії траплялися знову і знову, надто вже міцною виявлялась корупційна система, з якою не хотіли зв’язуватись навіть здорові люди.

До Олега приїздили волонтери, за його проханням влаштовували зустрічі з представниками міжнародних організацій із захисту прав людини.

Минав час і його, навіки прикутого до ліжка, стали побоюватись. Доглядальниці звертались до нього з особливою повагою, головлікар клопотався про виділення йому путівок до реабілітаційних центрів.

Самопочуття часом покращувалось і тоді з-під його пера з’являлись життєстверджуючі рядки:

«Знаходячись під опікою держави, перебуваючи в теплі і необхідному матеріальному достатку у той час, коли моя держава опинилась в небезпеці, я хочу відверто поділитись своїми роздумами про патріотизм.

Хочу сказати своє слово про його величність – рядового Бійця. Його гідність намагаються принизити, прагнуть зробити з нього якогось закомплексованого монстра. Причому це роблять, на жаль, не тільки представники антиукраїнської пропаганди.

А мені, коли я потрапляю в лікарню, де бачу поранених бійців АТО, дуже хочеться кожному потиснути руку і подякувати. Вони – нормальні люди. Тільки в очах у кожного ніби застигло почуття болю, вони пережили не одну смерть вірних друзів, бачили звірячу жорстокість ворожих найманців.

Асиметрія совісті, яка розділила країну на тих, хто готовий віддати себе за батьківщину і її свободу, і тих, хто, оберігаючи власне благополуччя, помахує здалека мускулистою рукою і наче співчуває та бажає скоріше здолати ворога, а насправді ховається за поняття приватності, відбувається легальними «відмазками».

Ці пани прикриваються щитом – інстинктом самозахисту. Вони не пішли до військкомату і не заявили про бажання стати до лав добровольців. Фізично підготовлені, у призивному віці, з певними знаннями медицини, техніки, вони з рекламних плакатів на фоні національного прапора закликають до боротьби і скорішої перемоги на фронті, тиснуть руку худому бійцеві у лікарняній палаті, співчуваючи і підбадьорюючи…

Мені дуже хочеться звернутися до них: гей, ви, панство з необмеженими фізичними можливостями, вдячні сини України, чому ви не йдете воювати? Чекаєте свого призову разом з людьми з інвалідністю?

Але ж Ірина Іванюш, легендарна медсестра, яка втратила на війні ноги, хіба не хотіла жити? За велінням серця вона кинулась у вогненне пекло, ніскільки не роздумуючи про власну безпеку. І таких справжніх героїв багато, на них треба тримати рівняння!