—7—

Прокинулася від гучного звуку сирени. Він лунав скрізь. Та так голосно. Я виглянула з кімнати. Як виявилося, не я одна. Весь поверх виглядав зі своїх кімнат. Але скрізь вий сирени були чутні фрази: "Вимкніть хто-небудь", "Що за неподобство о третій годині ночі", "Дайте поспати" тощо.. У цей момент двері моєї кімнати відчинилися, і з неї вивалився хлопець з вічками-блюдцями. Його Лусія лупилаподушкою.  Хлопець підвівся, і хитаючись у різні боки, кинувся геть...  
Як виявилося, Лусія кинула в нього не тільки зілля "Очі-блюдечка", а й зілля Страху. Як пояснила подруга, він тепер цілий тиждень, кожного шурхоту боятися буде.  
— Треба вимкнути сирену, а то ми скоро оглухнемо.- запропонувала подруга.  
Я хотіла попросити Кроша, але його ніде не було. А на порозі кімнати стояв Ректор. І не один. Слідом за ним увійшов Декан бойовиків.  
Клацнувши пальцями, Ректор вимкнув сирену.  
— Що тут відбувається? Адептко Громова, будьте ласкаві, поясніть! – зло прикрикнув ректор.  
— Хтось вдерся до мене в кімнату посеред ночі. - зізналася я.  
— І тому ви влаштували весь цей переполох на весь житловий корпус?  
— Я... Я... Вибачте, пане Ректор.  
— Вранці чекаю на вас у своєму кабінеті. Напишите пояснювальну. - розвернувся і пішов.  
— А якщо щиро, що це було? - спитав Декан.  
— Даг! – перебила мене Лусія. — Даг? – не зрозумів Декан.  
– Він оголосив війну Олівії. - не вгамовувалась подруга.  
– Коли?  
— У вечорі. – це вже я відповіла.  
— Уб'ю. - зло сказав Дарел Ан Грон, і вийшов із кімнати. Лусія пішла зачинити двері за деканом Бойовиків, але її мало не збили з ніг, Присцилла та Лідрелла.  
— Що це було? - запитала феїчка.  
— Ти про сирену? - уточнила я. — Так це Крош постарався. Він попереджав, що поставив захисний маячок, але не уточнював який саме.  
— А хто вдерся до тебе в кімнату? - це Присцилла.  
Я знизала плечима. Через очі блюдечка, я його не впізнала.  
— Це в Лусії треба спитати. Вона ночувала у моїй кімнаті.

- А хто ж його знає, хто це був. Коли сирена заревіла і я до ладу не прокинувшись, побачила застиглу постать посеред кімнати, то одразу кинула в нього зілля. А світло вже потім увімкнула.  
— Я сподіваюся, це був не Сем! - з надією сказала я.  
Ми ще з пів години, з дівчатами сміялися. Лусія вже вдесяте повторювала нам усе, що відбувалося, а ми уточнювали деталі і жартували. Сміючись розглядали всі варіанти події, що вже відбулася.  
— Але ж ви розумієте, що це тільки початок? - запитала Лідрелла. — Даг не зупиниться.  
— А ми, що-небудь придумаємо. Що б не кортіло більше! Ой! Я вже як ти говорю! - подивилася на мене Присцилла.  
— Так, поганий приклад заразливий. - погодилася я.  
— Дівчата, не знаю як ви, а я хочу ще пару годин поспати. У мене перші дві пари Природознавство. В оранжереї будемо порядок наводити. - виганяючи нас, позіхнула Лусія.  
Я запитливо подивилася на подругу. Мене та з моєї кімнати?  
— Не дивися на мене так. Ти три ночі ночуєш у мене. Ось і йди до моєї кімнати. - і перед моїм носом, зачинили мої ж двері.  
А я... А що я? Почимчикувала до кімнати Лусії досипати.  
Щоправда заснути так і не вийшло. Все думала про непроханого гостя. Може його й не Даг зовсім послав? А хто? Кому як не Дагу це потрібно? Адже між нами війна. І боюсь це лише вершина айсберга, моїх проблем.  
Боже, як хочу додому, до мами. Мата! Я ж забула з нею зв'язатися по кристалу зв'язку. А я тут уже майже тиждень. Ось вона мене налає! Я ж зовсім забула, що обіцяла вийти на зв'язок, тільки-но облаштуюся.  
Потрібно буде зв'язатися з нею, як тільки повернуся вранці до кімнати. До своєї кімнати.  
Потім я думала про свій сон і про те, що сказав мені дракон. Про те, що я йому подобаюсь, і він хоче мені сподобатися. Про те, чи він мені сподобається взагалі. А якщо сподобається, то що тоді? Я виходити заміж поки-що не збираюся, а заводити дітей і поготів. Не знаю, що має статися, щоб я змінила своє рішення. Мені ще закінчити Академію треба.  
Так у роздумах, я не помітила, як за вікном настав ранок, і сонечко пустило мені в обличчя свій теплий промінчик.  
Пролунав стукіт у двері. Встала. Відчинила.  
— Іди збирайся, бо на сніданок запізнимося. – Лусія повернулася.  
Я пішла до своєї кімнати. Швидко прийнявши душ, одяглася. Одягла мантію. Взяла сумку, яку простягав мені, з дуже винним виглядом, Крош. Мабуть, Лусія, його вже відчитала, за нічну сирену і власне, його втечу.  
Я погладила кролика по голові і вухам, що повисли, відчувши, що йому дуже соромно. А я... А що я? Я розумію, хоч Лідрелла і сказала, що ставши фамільяром, кролики перестають боятися драконів, Крош став фамільяром не так давно. І можливо, згодом його страх пропаде, але зараз я його ні в чому не звинувачую.

— А я на тебе не злюсь. - сказала я йому беручи морквину з чарівної шафки, і простягаючи її кролику. Крош аж підстрибнув і вушка підняв від радості.  
— Хазяюшка! - радісно заволав кролик.  
— Все мені час, бо перед парами треба ще пояснювальну ректору написати. Наш план залишається в силі. Доглядай за Дагом та його компанією.  
У їдальні швидко поснідавши, навіть удалося від розпитувань про сон, від подруг відмахнутися, пообіцявши ввечері все розповісти. Побігла до кабінету ректора.  
Постукавши у двері кабінету, увійшла, не чекаючи дозволу, і застигла. Ректор був не один.  
У кріслі навпроти ректора сиділа молода та дуже гарна жінка. На ній була довга облягаюча бузкового кольору атласна сукня, на шиї перли. Смоляне волосся, зібране в красиву хитромудру зачіску, відтіняло світлу шкіру. Жінка повернула голову в мій бік і підскочила з крісла:  
— Олівія! Дитя моє! - схопила і стиснула мене в обіймах. — Я так рада тебе бачити.  
У мене за спиною відчинилися двері, і до кабінету хтось увійшов.  
— Мадам! Ви вже прибули? Так рано! – це був Декан Бойовиків.  
— Перемістилася порталом, щойно зі мною зв'язався Артон. - пояснила жінка не випускаючи мене з обіймів.  
— Еммо, ти задушиш бідну дівчинку. - озвався з-за свого столу Ректор.  
—  Артон має рацію Емма, відпусти Олівію. У вас ще буде час поспілкуватися та пообійматися. – це знову був Декан.  
Жінка знехотя розтиснула обійми.  
— Емма? - подивилася я на декана, ректора і на жінку. — Моя...  
— Так, я твоя тітка. – підтвердила жінка.  
— Рада знайомству.  
— Ближче познайомитеся пізніше. – втрутився Ректор. — Олівія, я викликав вашу тітку, як єдиного вашого родича. Те, що ви влаштували вночі...  
— Не винна я! Це все Крош! Він хотів захистити мене! - затораторіла я. — Ось і встановив сирену.  
— Що ще за Крош? - запитально подивилася на мене тітка.  
— Це мій фамільяр! Це він... - щиро зізналася я.  
— Але ж не бреше! - усміхнулася тітка.  
— Ви в Академії менше тижня, і вже обзавелися фамільяром? - запитав Ректор.  
Я кивнула.  
— Як вам вдалося? Створення фамільярів відбуваються лише на другому курсі! - здивувався ректор.  
— Та ще першого дня я знайшла його в своїй шафі і просто дала ім'я.  
— А що за звір хоч? - поцікавилася тітка.  
— Кролик.  
— Кролик? - всі разом спитали в мене.  
— Так, а що?  
— Як тобі вдалося його заманити? - запитала тітка.  
— Ну я ж говорю, знайшла його в шафі і дала ім'я, тільки потім дізналася, що він став моїм фамільяром.  
— І він, що, не чинив опір? – Декан подав голос.  
– Ні. А мав?  
— Розумієш, сонечко, - тітка взяла мене за руку. — Кролики дуже непередбачувані істоти, і зловити їх не так просто. А щоб зробити з них фамільярів, то це взагалі за межею можливого. Можна й померти, поки його приручиш і згоди на підкорення досягнеш.  
— Весь процес у мене зайняв п'ять хвилин, і єдине, що я втратила, так це бабусина пухова хустка. Я Крошу з нього постіль зробила.