—8—

Ді Карт ошелешено на мене глянув, схопив мене за руку і потягнув із зали, крикнувши на ходу:  
— Швидко до ректора. А ви чекайте на мене. - звернувся він до інших.  
Куди я знову вляпалася? До ректора мене тягне, невже не можна було читати напис?  
Заштовхавши мене до кабінету ректора, Ді Карт з порога почав тароторити:  
— Пане Ректор! Вона прочитала рунний напис на стіні!  
Ректор здивовано глянув на нас.  
– Я не знала, що його не можна читати! - зізналася я.  
— Хм-м! Читати його не забороняється, адептка Громова. Ось тільки напис цей, на стародавньому рунному написаний, і прочитати його не можуть уже майже дві тисячі років.  
Сказати, що я була в шоці? Це нічого не сказати. Я оторопіла. І тут я відзначилася. А в голові крутилася фраза: "Що таке не щастить і як з ним боротися?".  
А Ректор тим часом дістав кристал зв'язку та з кимось зв'язався.  
— Терміново до мене в кабінет... Так, трапилося... На місці дізнаєшся... І її бери... Чекаю.  
От, що за біда така? Як дізнатися, кого він викликав? Чому абонента чує лише викликаючий?  
Але довго думати над цим питанням мені не довелося. Відкрився портал, і з нього вийшла моя тітка, а за нею Декан Бойовиків.  
— Що вона вже встигла накоїти? - стурбовано спитала тітка.  
– Прочитала рунний напис у залі Менталістики. - відповів Ректор.  
— Що там написано? - запитав Декан у мене.  
Я повторила те, що прочитала, винувато дивлячись на родичку. Вдруге потрапити на килим до ректора всього за кілька годин, це вам не жарти. Соромитися перед тіткою, було соромно двократно.  
Поки я розмірковувала над своїм безглуздим становищем, декан Бойовиків відкрив портал і пішов. За хвилину портал відкрився, прийшов.  
— Напис зник. – підтвердив він.  
— Нам потрібний тлумач. - оголосив Ректор.  
— Таких небагато лишилося. – це Декан.  
— Я знаю, де знаходиться найближчий доступний. - зраділа тітка. — Він, до речі, Дареле, живе на твоїй території. Осмаель Дафус.  
— Дафус? Той старий, що вижив з розуму? - здивувався Декан.  
— Інших варіантів поки-що немає. Щоб викликати когось іншого, потрібен дозвіл не лише комісії, а й головного, у якого тлумач у підлеглих. А вони, як вам відомо, не надто хочуть співпрацювати з радою.  
— Дареле, приведи його. - наказав Ректор.  
— Боюся із цим проблема буде. Він паралізований і ось уже двісті років не виходить зі своєї хатини.  
– Тоді треба відвести дівчинку до нього. - сказала тітка і Ректор її підтримав.  
— Тролі підземні! - вилаявся Декан.  
— Ви маєте час до понеділка. І це не обговорюється. - обрубав на корені Ректор обурення декана.  
— Адептка, збирайте речі. - прогарчав Декан. — Вирушаємо за годину. Чекаю на вас біля фонтану.  
— Я допоможу. - запропонувала тітка, хапаючи мене за руку і тягнучи геть із ректорського кабінету.

Поки збирала речі, коротко розповіла родичці про маму, тата, брата, про сучасне життя в нашому світі. 
— Я так скучила за сестрою. — зі сльозами на очах голосила тітка. 
— У мене є ідея! - вигукнула я і дістала кристал зв'язку. Подумала про маму. Почула її голос і розплакалася.  
— Мамочко, не лякайся. У мене мало часу, зв'яжусь з тобою наступного тижня, і все тобі розповім. А зараз дехто хоче з тобою поговорити. Вона все розповість. 
Ткнувши кристал тітці в руки, повернулася до Крош. 
— Кроше, я повернуся в понеділок. Стеж за кімнатою і не забувай поливати фікус і мою Ельтрамію. 
— Хазяюшка-а-а! - простягнув сумно кролик. — Бережи себе! 
Я погладила свого фамільяр і, взявши сумку з речами, попрямувала до виходу. 
— Постараюсь. - відповіла йому. 
Зачиняючи двері почула, як Емма плаче і голосить. У них із мамою за двадцять п'ять років, є про що поговорити. 
Біля фонтану на мене чекав Декан Бойовиків і…. І Даг! А він що тут робить? Він що з нами? 
Побачивши моє німе запитання на обличчі, гаденя посміхнулося. Декан відкрив портал і увійшов до нього. 
— Нам буде весело! - ехидно сказав Даг, і увійшов до порталу. 
А я залишилася стояти приголомшена новиною, що доведеться терпіти цього вискочку до понеділка. 
Постоявши ще з хвилину, наважилася, і увійшла до порталу. 
— Довго думаєте Адептка. - Декан сидів у кріслі з келихом чогось міцного. 
Виявилося, ми потрапили до нього додому, прямо у вітальню. Кімната була велика, з високими стелями. Серед стелі висіла значних розмірів люстра. Стіни оббиті бордовою тканиною, на підлозі лежав білий пухнастий килим. На пів стіни камін, біля нього стояли бордовий диван та два крісла. Власне, в одному з них і сидів Декан. 
Даг узяв зі столика біля дивана келих та пляшку з коричневою рідиною. Налив. Запропонував мені. Я відмовилася. Знизавши плечима він сів у друге крісло. 
— Пане, ви вже тут? — пролунало в мене за спиною. — І з гостею! 
Я повернулась. Це був сивий дідок. На вигляд йому було під сімдесят, худорлявий, сутулий. Але хто його знає скільки йому насправді років. У цьому світі усі довгожителі. 
— Ерлі! Приготуй кімнату для міс Олівії. - сказав Декан. 
— І що-небудь перекусити організуйте. - це був Даг. 
— Як забажаєте панове. - обізвався дідок, і пішов. 
За п'ятнадцять хвилин нам повідомили, що стіл накритий. Ми пройшли до їдальні. Декан сів на чолі столу, Даг ліворуч від нього, мені вказали на стілець праворуч. Нам подали рулетики з шинки, сир, порізані часточками помідори, печену картоплю, булочки зі смородиною та полуницю у вершках. Я облизнулася дивлячись на полуницю. 
— Я знав що тобі сподобається. - Декан усміхнувся і підсунув мені полуницю. 
— Дякую лорде Декан! 
— Доки ми не в Академії, називай мене Дарел. 
— Добре лорд .... Е-е-е .... Дарел. 
— Даг! Чим збираєшся займатися, поки нас не буде? - звернувся він до брата.

— Завтра батьки повернуться, зходімо з батьком на озеро, порибалимо. А потім буде видно. 
— Тут є озеро? - поцікавилася я. 
— Є. Якщо хочеш, можемо зараз сходити туди, побачиш? - запропонував Дарел. 
— Дуже хочу! - пропищала я захоплено, якраз дізнаюся, чи не це озеро мені снилося. 

Через годину, переодягнувшись у шорти та майку, я йшла тримаючись за руку Дарела, через лісок за будинком, до озера. Дракон теж перевдягся, на ньому були легкі штани та сорочка з коротким рукавом. 
— Тобі сподобається наше озеро. Там є галявина. Я на ній часто відпочиваю. 
— Озеро належить вашій родині? 
— Так. Наші садівники доглядають його і все, що росте навколо замку. 
— Дареле, можна я поставлю вам одне запитання? 
— Запитуй. Але перейдемо на ТИ? 
— Добре, на ТИ. Ти перетворюєшься на справжнього дракона? Чи це просто клан так називається? 
— Клан називається Чорні дракони. І так, я перетворююся на дракона. Але це відбувається вкрай рідко. 
— Чому? 
— Не знаю, може, я втратив сенс життя, а може, втомився. Колись давно, не минало й дня, щоб я не обернувся. Небо мені повітря замінювало. 
— А що сталося згодом? 
— Не знаю. Якоїсь миті мені стало це байдуже. 
— Я хотіла б побачити тебе в образі дракона. 
— Думаю, що днями побачиш. Нам треба буде підніматися в гори. Осмаель Дафус живе на околиці наших володінь у горах. 
— А я думала побачу тебе в образі, що купається в озері. - наполягала я. 
На цей момент ми вийшли на галявину біля озера. Це були поляна та озеро з моїх снів. 
— Я боюся тебе налякати. 
— Але ж ти сказав, що за кілька днів ти обернешся? Яка різниця, зараз я злякаюся чи потім? 
— Не хочу псувати тобі враження від природи. 
Я посміхнулась. 
— Я не з полохливих. 
— Це я вже зрозумів. - Дарел сів на траву на галявині, витягнувши ноги. 
Я присіла поряд. Дракон змахнув рукою, і біля нас з'явився кошик із продуктами. Він дістав два келихи та пляшку вина. 
— Сподіваюся, ти не проти випити гарного вина? 
— Взагалі, то я не п'ю, але в хорошій компанії не відмовлюся. 
Дарел налив вино в келихи і простягнув один мені. Він дістав порізаний невідомий мені фрукт і простягнув шматочок. Я взяла. Відкусила. На смак нагадувало апельсин. 
— Це озерне яблуко. 
— Дуже смачно. І смачне вино. - сказала я зробивши невеликий ковток. 
Так ми сиділи, жартували, і не помітили, як пляшка спорожніла, а озерні яблука майже всі з'їли. Я взяла останній шматочок, Дарел потягнувся, щоби відібрати його у мене. Не дістав. Я впала на спину сміючись, він навис на ді мною. Його губи були так близько до моїх. І його запах. П'янкий запах мигдалю і кориці. 
Я потяглася до його губ. Він не відсахнувся. Поцілунок був ніжним, чуттєвим, і перевернув усі мої уявлення. Я звичайно цілувалася з хлопцями, і з Микитою зустрічалася півтора роки, але цей поцілунок був іншим. Він був якимось особливим, чи нереальним?