Пролог

Я здивовано сиділа за столом у своїй кухні. Ще кілька хвилин тому я насолоджувалася ранковою кавою і маминими свіжо-випеченими булочками. В якому то віці, вирішила наплювати на відмову від борошняного, як з'явився цей чокнутий мужик, і зіпсував апетит. 

— Олівіє, я забираю Вас до магічної Академії. - з ходу випалив він заходячи до кухні, мама йшла за ним. — Мене надіслали Вас забрати. Я ваш провідник Леон Ді Карт. Ви можете стати останньою феєю на Землі. Керівництво академії не може залишити вас без знань. Олівія ви мене чуєте? 

— Олівія? - мама пошмагала мене за плече. 

— Так, мамо! 

— Ви розумієте про що я говорю? 

— Якщо чесно то ні. Яка академія, я вже навчаюсь в інституті. 

– Академія Магії, вона знаходиться у світі під назвою Альтакра. Мене послали за вами, щоб я перемістив вас до Академії, де ви будете навчатися.

— Це розіграш? Мам, це ти найняла цього клоуна? Мені ж не п'ять, щоб я вірила у фей, магію. Ще б сказали, що у вашому Альтакарі, є дракони?! – я посміхнулася мужику.

– Альтакра. І дракони справді є, один із них викладає бойову магію в нашій академії. Але бачу ви мені не вірите...

Я вже хотіла пирхнути, що вже давно не маленька дитина, щоб вірити в казки, але не встигла. У чоловіка в руці розцвіла лілія з води. Це було так красиво. Нічого подібного я ніколи не бачила, квітка зачаровувала. 

Хотіла було запитати, що це за фокус, але випередила мама, змусивши відкрити рота ще ширше, а очі зробити ще кругліше. 

— Я думала більше ніколи не побачу цієї краси! Ви її знаєте? - і побачивши що мужик її не зрозумів, додала. — Емму Самойлову, мою сестру? 

Я мало не подавилася повітрям від почутого. Мама, що теж збоживоліла? Це, що заразне? Тітка Емма померла двадцять п'ять років тому, а мама так спитала, ніби вона просто живе в іншому місті! Або... 

— Мав честь відвідувати з нею уроки з бойової магії. Вона мені й показала цю квітку. А коли дізналася, що я вирушаю за Олівією, сказала, щоб я показав його вам. 

— Як вона? - запитала мама тремтячим голосом, і по щоках покотилися сльози.

— Життя у неї склалося дуже не погано, вийшла заміж на третьому курсі, за кращого випускника факультету вогню. Хоч ми всією групою її і відмовляли, фея та вогневик, це не в які межі не йде. Але вона була не похитна. Він влаштував її працювати до міністерства, після закінчення Академії. А сім років тому, після того, як її чоловіка не стало, її взяли до комісії. Це велике досягнення, я вам скажу. 

— Я рада, що в неї все добре. Як шкода, що я не можу її побачити! – сумно сказала мама. 

– Ви знаєте правила мадам. Без магії не пройти через портал. - мужик поклав руку мамі на плече і продовжив. — Адже ви знаєте, що завдяки їй ваш світ ще існує, така її доля. Як і доля Олівії. - він повернувся до мене. 

— Стоп. Стоп. Стоп. Я що маю пройти через якийсь портал? І лишити маму? І я її більше не побачу? - на всі мої запитання мужик кивав, мовляв, так воно і є. У мене трапилася істерика. 

– Я нікуди з вами не піду. Я не кину маму і… 

Я не встигла домовити, точніше докричатися, як мужик зробив рукою жест, що нагадує "закрий свій рот", ми так в інституті показуємо, тільки від його жесту слова застрягли в горлі, я реально втратила дар мови. А чоловік не чекаючи поки я щось зрозумію, продовжив: 

— Це не від вас залежить, Олівіє! У вас є пів години на збори, після чого ви поїдете в Альтакру. І це ваші проблеми, якщо ви не встигнете скласти усі речі. Ви мене зрозуміли? - він дочекався коли я кивну, провів рукою і до мене повернувся голос. 

— Що я маю взяти з собою? – тремтячим голосом запитала я. 

— Речі особистої гігієни, одяг, особисті речі, все, що вважаєте за потрібне. 

— А постільна білизна та канц-товари? – тихо запитала я. 

– Це все, вам надасть Академія. Поспішайте у вас лишилося двадцять п'ять хвилин.

Ми з мамою кинулися до моєї кімнати. Поки я діставала спідню білизну з комода, мама дістала мою валізу. На ідеальне укладання речей не було часу, тому я абияк укладала їх у валізу. 

— Я принесу другий, бо в один не влізе все! - сказала мама і вийшла з кімнати. 

А я взяла фотографію в рамочці зі столу і погладила по склу. На ній ми всією сім'єю, мама, я, мій молодший брат Кирило, та тато. Це була остання фотографія, на якій ми всі разом. Це був найщасливіший день у моєму житті, день мого сімнадцятиріччя. Через три дні після нього тато загинув у автокатастрофі. Коли нам зателефонували і сказали, що його більше немає, я ніби померла разом із ним. 

Тато був мені найближчою людиною. Я навіть мамі не розповідала про те, чим ділилася з ним. Багато моїх подруг не розуміли такої близькості з батьком, адже саме йому, а не мамі, я розповіла про перший поцілунок, про перше кохання. Саме з татом я ходила по магазинах і довіряла його смаку у виборі свого гардеробу. Навіть збираючись на побачення, я питала, як я виглядаю саме у нього, а не у мами. 

Ні, я звичайно дуже люблю маму, але з татом у нас був особливий зв'язок. Ми відчували на відстані один одного. І того дня в мені щось обірвалося, я зателефонувала йому, а він не відповів, його телефон був вимкнений. А потім нам повідомили, що він... Сльози навернулися на очі. 

— Мила, не плач, на це зараз немає часу. - обняла мене за плечі мама, що повернулася до моєї кімнати з валізою. 

— Так, ти маєш рацію. - витираючи сльози сказала я. — Просто накотило. 

— Не думай зараз про це, у нас лишилося п'ятнадцять хвилин. 

— Принеси мою зубну щітку будь ласка, з ванної кімнати, і фен. - попросила я маму, а сама почала вкладувати речі в валізу, вже зняті з вішалок. 

Потім згребла всю косметику в несесер, і кілька флаконів із духами. Мама повернулася із зубною щіткою, зубною пастою, феном та пакетом у руках. Я здивовано глянула на неї.

— Взуття. - пояснила вона моє німе запитання. — Черевики, чобітки, босоніжки, балетки та твої улюблені туфлі та кросівки. І знімай капці!