Неможливий романс

Розділ 5

/Челсі/

 

Не варто боятися невдач, вони нас загартовують.

 

На зустріч з адвокатом я все-таки запізнилася. Й була вкрай невдоволена ситуацією, проте вдіяти нічого не могла. Сталося — те що мало статися. Ліфт застряг не з моєї вини. Одначе, якимось дивакуватим магічним чином він зламався. В дорогому багатоповерховому офісі, де все зроблено ідеально й відмито та начищено так, ніби тут живуть королі, а не працюють звичайні люди. І трапилось це саме сьогодні й саме тоді, коли ним мусила скористатися я.

«Якась всесвітня несправедливість! Не інакше!»

Крокуючи коридором, я намагалася заспокоїти шалене серце та впорядкувати думки, що наче бджолиний рій гуділи у моїй свідомості. Занепокоєння зростало з кожним кроком, розбурхуючи кров. Доля мого творіння залежала від багатьох факторів на котрі я, на жаль, не могла вплинути. Хоч якби не старалася, й мало не до посиніння доказувала свою правоту, мене ніхто не бажав чути.

Звичайно, кому цікава Челсі Романова — не відома юна авторка, котра намагається власними силами пробити собі шлях на гору. Без зв’язків чоловіка та батька, без фінансової підтримки, спонсорів та скандального образу. Хто зацікавиться такою персоною? Правильно, ніхто. Ні преса, ні суспільство, ба більше — власний чоловік, — не зацікавлені в моєму успіху. А боротися одній важко.

Безсумнівно, я могла б скористатися грошима батька чи залучити Влада до справи, проте — не хотілося. Я бажала самостійно, своїм талантом та працьовитістю завоювати симпатію читачів. Хотілося вийти з тіні чоловіка й перестати бути красивим «додатком» до геніального й талановитого боксера Владислава Макарова.

 Прикро, що в цьому житті лише гроші та зв’язки мають реальну владу та вплив.

Якби хоч хтось повірив у мене...

За кілька метрів від кабінету адвоката Іващенко, я зупинилася. Завмерла, споглядаючи силует Садовської, котрий віддалявся з кожним її кроком. Ця гарпія йшла до виходу з протилежного боку, злегка виляючи стегнами. А мій адвокат, невіглас, слиною капав на дорогий офісний паркет, буквально пожираючи її очима. Що вона тут робила?

На мить, я уявила, як ці двоє сміються наді мною, називаючи наївною дурепою, котра повірила в чесність судової системи і юристів. Їхній змові, чомусь, я б не здивувалася. І від цього стало моторошно та бридко на душі, й холодний вітерець пробіг по шкірі, змушуючи її покритися мурахами. Я скривилася й міцно стиснула кулаки. Вмить захотілося проїхатися по самовдоволеній фізіономії адвоката. Покидьок!

Заходила в кабінет Іващенко я без бажання.

— Доброго дня, — якомога спокійніше промовила я. Хоча всередині вирував ураган емоцій.

— Де ви були, панночко, поки я тут захищав ваш тил? — тон й слова адвоката мене дратували, як і він сам.

За весь час судової тяганини з видавництвом Іващенко не зробив нічого аби я отримала хоча б примарний шанс на перемогу. Він кожного разу вмовляв мене на перемовини, показуючи своє зневажливе ставлення до даної справи. Та на жаль, я була змушена це терпіти. Адже це був єдиний адвокат, послуги якого я була спроможна оплатити сама. Просити у Влада гроші я б не ризикнула. Прикро, та чоловік не розділяв моєї пристрасті до письменництва й у нас часто виникали конфлікти через це. Чомусь Влад не хотів серйозно сприймати моє захоплення й називав це заняття «марнуванням паперу».

— Застрягла в ліфті, — мене розривало на частини від дурнуватого виразу обличчя адвоката.

 Мало того, що він не виконав свої прямі обов’язки ще й має сміливість звинувачувати мене у своїй профнепридатності. І як тільки таких допускають до роботи?

— Таке собі виправдання, — фиркнув чоловік, поправляючи краватку.

— Я цілком серйозно. Це не жарт., — мовила я грізно, склавши руки на грудях.

Однак, адвоката не вразили ні мій тон, ні бойовий настрій. Він закотив очі до верху й видавши смішок, попрямував усістися за свій робочий стіл. Ліниво відрив якусь теку з паперами й став переглядати їх.

Мене переповнювали гнів та злість, розливаючись киплячою лавою по венах.

— Що тут робила Садовська?

Іващенко продовжував ігнорувати мене.

— Я її бачила. Тут. З Вами.

— Поняття не маю про що ви.

— Знаєте «що», — чолов’яга підійняв на мене свій погляд очей кольору каламутної води, — мені остогидла ваша не професійність та зневага. Я вас звільняю!

Не знаю, де і як буду шукати нового адвоката, але цей мені не підходить.

Не чекаючи відповіді від Іващенко, я повернулась й вийшла з його кабінету, гучно грюкнувши дверима. Я не мала наміру здаватися на півдороги. Нехай, я не виграю суд та репутацію цьому пройдисвіту зіпсую.

Рішуче налаштована, я дісталася приймальні боса Іващенка. Критично оцінила ситуацію — довжелезну чергу — й засмутилася. Аби поговорити з новим керівником юридичної фірми мені доведеться заночувати в цьому офісі. Або ж...

Вдертися в кабінет Попова без запрошення виглядало дикістю навіть у моїх думках. Проте, вибору не було. Що ще я могла зробити в такій ситуації? Мене обступили з усіх сторін й перекрили кисень. І якщо я шось не втну, я задихнусь. Як автор, звичайно.

А просити допомоги у батька чи Влада — не вихід. І перший і другий висміють мене й відправлять в салон Ельвіри, наводити красу. Або ще гірше — знову змусять відвідувати сеанси у психотерапевта.

«Це твоє графоманство, Челсі, до добра не доведе. Ти ж збожеволіла через ці писульки. Ще трохи й перестанеш відчувати реальність, витаючи серед хмар у твоєму уявному світі. Прокинься, доню! Письменники завжди бідні та голодні! Тобі воно треба? Краще подумай про сім’ю й народи Владу нарешті спадкоємця!» — слова батька винирнули десь з глибин свідомості, вкотре пропалюючи душу отрутою презирства.

На жаль, говорив він це не з найкращих побажань, а через страх. Найбільше у світі Гліб Вікторович Кулеба боявся стати посміховиськом й пізнати ненависть суспільства та його осуд. Він був залежним від думки інших, в той час, як йому було начхати на почуття близьких людей.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше