Неможливий романс

Розділ 7

/Челсі/

Страхи минулого оживають в найнепотрібніший момент.

 

Кіра крокувала в напрямку величезної скляної будівлі, вистукуючи каблуками по бруківці, змушуючи моє серце здригатися щоразу. Зведена сестра раз по раз оберталася, вишукуючи когось у натовпі, що снували по паркінгу. Можливо матір? Не здивуюся, якщо Ельвіра щось мудрує й знову прагне використати власне дитя в корисливих цілях.

Однак, з’ясовувати з ким у сестрички зустріч, й для чого саме вона приїхала сюди, я не бажала, як і вітатися з нею. Нічим хорошим наші попередні зустрічі не закінчувалися, тому й годі сподіватися на диво. Кіра не злюбила мене з першого погляду, вороже відносячись до всього того, що я говорила чи робила. Досі гадки не маю чим була викликана така її реакція, адже я точнісінько так само, як і вона стала заручницею обставин. В подарунок на Різдво я бажала отримати велосипед і кольорову книжку з казками, а мегеру мачуху й стати частиною її божевільної сімейки.

Пам’ятаю мій шоковий стан й злість на батька, коли він привів Ельвіру на святкову вечерю до нас. Вона відразу не сподобалася мені, в принципі, як і я їй. Жінка обізвала мене задрипанкою та непорозумінням, яке вона обов’язково візьме під свій контроль. Обіцяла виховати з мене справжню леді та позбавити дурних звичок, не властивих юним дівчаткам. Самозрозуміло, що сказала Ельвіра це все за відсутності мого батька, сподіваючись вселити страх в мою тендітну дитячу душу. Результату мачуха таки досягла. Це було дуже неприємно та важко пережити й осягнути. Я була так налякана, що мало не стала заїкатися в її присутності.

Після тієї вечері й найжахливішого вечора в моєму житті, я намагалася кілька раз поговорити з татом й запевнити його, що нам добре лише вдвох. Я щиро бажала переконати його покинути Ельвіру й залишити все, як є. Однак, батько мав свою думку з цього приводу. Він вважав, що йому досить ходити вдівцем, а мені жити без жіночої турботи та ласки.

— Тобі потрібна матір, доню, — сказав він, всупереч моїм благанням не одружуватися з мегерою, — а мені потрібна дружина. Це вже вирішена справа. Й тобі варто змиритися.

— Але чому? Навіщо нам ця відьма? Вона... вона погана. Я ненавиджу її, — кричала я, втікаючи з батькового кабінету у свою кімнату.

Сльози котилися по щоках, а страх та біль — отрутою розтікалися по венах. Вперше в житті мене позбавили вибору й права щось вирішувати в ситуації, коли справа торкалася мене напряму. Попри страх, я була змушена змиритися й підкоритися волі батька. Й надалі, вдавати із себе маленьку сміливу дівчинку, котра нікого і нічого не боїться.

А ще, мені доводилося зображати радість на обличчі та покірність, коли Ельвіра проходила повз. Бути стриманою, ввічливою й обережною зі словами. Маленький промах — і мене карали, а батькові розказували про мій впертий характер і пихатість. В такі дні я отримувала на «горіхи» не лише від мачухи, а й від батька. І моя люба зведена сестра лише сприяла моїм невдачам.

Глухо видихнувши біль образ, що клубився в грудях й стискав їх, душив і паралізував, я ще міцніше стиснула в руках комір пальто.

— Кого ти там побачила? — теплий подих лоскотав шкіру за вухом, хвилюючи.

— Ні-ко-го, — прошепотіла я, все ще ховаючи обличчя.

— І тому ховаєшся?

— Я не... — Так, відбріхуватись було безглуздо і я це розуміла.  Так само як усвідомлювала й той факт, що Ярослав не відстане з питаннями.

— Ти «не ховаєшся»? — Ярослав повільно почав обертатися в той бік, де в кількох метрах від нас стояла моя сестриця.

«Господи! Ну що за день!»

— Я... я... добре, добре. Я ховаюся від...

Страх, що нас побачить Кіра, прокрався в думки, заповнив собою кожен куточок моєї душі та тіла.

— Від зведеної сестри.

Ярослав зупинився й розсміявся.

— Від сестри?

— Так, — чітко вимовила я й підійняла погляд. Чорні вири затягували на самісіньке дно своєї темряви.

— То може познайомиш? — Я двічі кліпнула й відрила рота. «Що?»

— Ні! — Однозначно «Ні!» — Вона... вона жахлива людина.

На обличчі чоловіка промайнув подив, і він відкрив рота аби щось сказати, однак.замість запитань, Ярослав гучно вилаявся.

— Дідько! — промовив чоловік, задираючи голову вгору й розглядаючи грозове небо.

Темно-сірі хмари, що з самого ранку полонили небо, пронизала блискавка. Вона спалахнула, наче сірник, й кривими лініями розрізала небеса. Гуркіт грому прокотився по місту. Розпочалася злива.

Великі холодні краплі дощу падали на наші голови, плечі, руки, мочили волосся, й струмками стікали по обличчю. Одяг швидко намок і прилип до тіла.

Ярослав опустив мене на землю й вказавши на свій позашляховик, кинувся до нього.

— Хутко в машину, — скомандував він, підганяючи мене.

Я ж не наважувалася всістися до його авто й стояла босоніж на прохолодному асфальті, потопаючи в краплях літнього дощу. Тіло проймала стужа, а душу — страх невідомого.

— Чого завмерла?

Ярослав розблокував дверцята машини й заштовхавши мене на заднє сидіння, улаштувався поруч. Він скинув з себе пальто, закинувши його на вільне сидіння попереду й став нишпорити по кишенях брюк.

— Де ж він, лихо!

Чоловік продовжував щось завзято шукати, не звертаючи на мене уваги. Що було безперечно добре. Бо вигляд у мене був наче у тієї мокрої курки. «Отямся, дівчино!»

Не знаю, чому в такій абсурдній ситуації мене хвилювало саме це, та я завзято почала пригладжувати мокре волосся й шукати в сумці люстерко. «Мудра голова, що тут скажеш!»

Люстерко я не знайшла, зате помітила свій телефон. Взяла його до рук, аби викликати таксі й з сумом зрозуміла, що смартфон розрядився. Прокляття!

— Ось ти де сховався, — промовив Ярослав, дістаючи із внутрішнього кармана піджака свій комунікатор. Швидко наклацав на ньому комусь повідомлення і задоволено усміхнувшись сам собі, засунув його назад в кишеню.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше