Неможливий романс

Розділ 10

/Челсі/

 

Те, що ми говоримо не завжди відповідає тому, що відчуваємо.

 

Коли таксі доставило мене додому, втомлену та злегка захмелілу від вина, стрілка годинника перетнула мітку дев'ятої вечора. Сонце давно закотилося за обрій й нічне небо було осяяне місяцем та міріадами зірок. Злива припинилася кілька годин назад й тепер в повітрі відчувався легкий та ніжний запах свіжих квітів. Кругом панувала вечірня тиша.

Розплатившись із водієм таксі, я закинула сумку на плече й попрямувала до воріт. Думала відкрити хвіртку своїм ключем, та помітивши світло в будинку, натиснула на циферки домофону. Через хвилину у динаміку роздався дивний шум і хрипле «Йду». А ще через кілька хвилин переді мною з’явився Влад.

Перше, що я побачила — це його скуйовджене волосся та синець під лівим оком. І розбиту губу. На ній досі виднілася кров. З острахом оглянула й одяг чоловіка. Він виглядав не надто охайно. Сорочка, що була на ньому, вилізла із брюк й була пом’ятою та роздертою. На ній не вистачало кількох гудзиків. Штани були заляпані невідомою мені речовиною зеленого кольору та брудом.

— Що трапилося?

Мене неабияк налякав зовнішній вигляд Влада. Я кинулася до нього, торкаючись руками обличчя, вуст.

Та як тільки я наблизилась в ніздрі потрапив різкий запах алкоголю.

— Ти що п’яний?

 В таке було важко повірити, адже Влад — спортсмен. Максимальна доза алкоголю для нього це один келих вина. А часом і менше. Та зараз від чоловіка несло такою концентрацією спиртного, що можна було запросто задихнутися поруч із ним.

— Заходь в дім, — промовив чоловік й різко обернувшись, попрямував до будинку.

Я відчула, як мої ноги підкосилися й стали подібними до желе. Кінчики пальців на руках поколювало від напруги, що витала в повітрі. Невже він щось знає?

— Ти йдеш? — Влад озирнувся й нагородив мене вбивчим поглядом з-під чорних вій.

Я нервово проковтнула слину й кивнула.

Крокуючи доріжкою до парадних дверей дому, я оглядалася довкола, оберталася кілька раз, роздумуючи чи не втекти кудись. Страх заполонив кожну молекулу мого тіла, просочився в кров й отруїв мій мозок. Свідомість гарячково видавала божевільні ідеї, змушуючи моє серце битися гулко, енергійно. За своєю ритмічністю серцебиття було схоже на стукіт каблучків танцівниці Канкану(1) От тільки весело мені від цього не було.

 Опинившись у вітальні нашого із Владом сімейного гнізда, я широко відкрила рота від подиву та... обурення. Все довкола було знищено та зіпсовано. Величезний шкіряний диван перевернутий, як і маленький журнальний столик. Сорока дюймова плазма лежала на паркеті, розбита вщент, як і музичний центр та кілька скляних ваз й сувенірів, привезених із наших подорожей. Добре, що хоч люстра залишилася цілою! Не вистачило сил, чи наснаги?

А якщо Кіра все-таки мене побачила і розповіла йому? Дідько!

— Влад, ти поясниш мені, що тут трапилося? — боязко запитала я, вже й не знаючи чи бажаючи почути відповідь.

 Якщо чоловік не пошкодував знищити усе це майно, то що буде зі мною?

Ні, Влад ніколи не розпускав руки. І я впевнена, що він на таке не здатен. Але страх — буває дуже переконливим.

— Сама не бачиш? — буркнув він, вдаряючи ногою по уламках чогось крихкого. Напевно, то була якась статуетка.

— Бачу, проте... — Я не могла зібрати себе до купи та власні думки, й зрозуміти, що тут відбулося, — Чому, любий?

Я намагалася дізнатися у чоловіка, що трапилось і чому він такий розлючений. Та ще й п'яний на додачу, однак, всі мої спроби не увінчалися успіхом. Я не отримала жодної відповіді.

Натомість Владислав нагнувся й спробував перевернути диван. Та він виявився занадто важким й не піддавався. Чоловік вилаявся й спробував знову. І знову, і знову. Та коли в нього нічого не вийшло в черговий раз, він розізлився й пнувши ногою столик, розгніваний пішов з кімнати, залишивши мене віч-на-віч з цим гармидером. Не тільки в кімнаті, а й в душі. Я не знала, що й думати та як реагувати на все це.

Їдучи в таксі додому, я мріяла про те, як зніму з себе одяг, який Ліна люб'язно мені позичила й занурюся в тепле ліжечко, обійму чоловіка, притулюся до його міцного плеча й забуду про всі проблеми та негоди. І про сьогоднішній божевільний день. Та моїм мріям, вкотре, не судилося здійснитися. Певно, я добряче напартачила в минулому житті. І зараз мені все вертається бумерангом.

Не відаючи, як угомонити власні почуття й острах, що давно прокрався в душу й оселився там, здавалось, навіки, я вирішила прибрати той гармидер, який влаштував чоловік. Треба було чимось зайняти руки й голову. І розпочала я з уламків битого скла.

Кілька годин я займалася прибиранням вітальні, викидаючи дорогі серцю пам’ятні речі. Кожен сувенір мав певну історію, зберігав у собі спогади про щасливі дні разом. Було боляче позбавлятися їх всіх. Здавалося, що з кожною зламаною річчю, я втратила частинку душі. Щось особливе та настільки дороге, що його не можливо буде замінити чимось новим. Навіть за умови, що воно буде краще, яскравіше та коштовніше.

Закінчивши з прибиранням, я відправилася на пошуки чоловіка. Він сидів на кухні й продовжував пити. Біля нього, на кахлю, лежала пуста пляшка з-під вина, а поруч, на столі, напівпорожня бутилка з коньяком.

Я лише зітхнула, побачивши це й мовчи пройшла повз. Його роздратований погляд змушував тримати язика за зубами. Якщо він сам не бажає поділитися зі мною, то сенсу випитувати немає. Влад не любить говорити багато, жалітися чи вияснювати стосунки, крім тих випадків, звичайно, коли він ревнує. Більшість проблем він вирішує сам й переживає їх самостійно. Він ніколи не попросить про допомогу й до останнього буде вперто намагатися самотужки впоратися з усім. Я щиро заздрила цій рисі його характеру й навіть гордилася його мужністю, міццю та силою духа. Але часом, мені хотілося аби все було по-іншому. І він не боявся розділити зі мною гіркоту життєвих проблем.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше