Неможливий романс

Розділ 18

/Ярослав/

 

Закохатися можна не лише з першого погляду, а й з другого, третього, десятого...

 

Реальність впала горою каміння на мою голову й оглушила. Всі звуки в всесвіті притихли, зникли, а час, здавалося, зупинився, завмер. Серце калатало так гучно та несамовито, що його відлуння прострілювало скроні й ламало ребра.

Я отетерів, побачивши красуню з ліфта. Протер долонею очі й знову глянув на дівчину, аби впевнитись, що мене не спіткала доля вразливих та слабких, і я не марю. А Катерина не встигла підсипати мені якогось чар-зілля до келиха, поки я відвідував вбиральню, а зілля візьми та й спрацюй по-іншому. По-чаклунськи підступно.

 Я не поспішав повертатись до Катерини, що досі чекала мене за столиком(я не сподівався, що вона так просто дасть спокій), й продовжував споглядати, як віддаляється силует красуні Челсі. Якесь дике розчарування з’явилося у душі через те, що я відволікся на мить й не зумів зупинити її. Не встиг вхопити за руку, притиснути до себе й накинутися на її привабливі пухкі губи голодним поцілунком... «Стоп, Ярослав! Схаменися!»

Тіло напружилося і я рефлекторно стиснув кулаки, рівномірно видихаючи розпечене повітря довкола. Зціпив зуби. Дідько!

Сам диявол привів мене сюди, не інакше. І насміхається зараз, демонструючи те від чого, виявляється, мене скручує у баранячий ріг та ламає, ріже. Не знав, що можна відчувати щось подібне до майже не  знайомої дівчини, фактично — чужої дружини. Здається, це називають ревнощами.

Чоловічі руки міцно притискали тендітне тіло Челсі, обхопивши її за талію. Вони рухалися в ритмі легкої повільної музики, що лилася з-під вмілих рук музикантів. Оркестр, щоб його! Танцювальний майданчик був заповнений гостями ресторану, звідусіль лунав сміх та радість. А в мені відбувалося істинне виверження вулкану, подібного до Везувію, котрий нещадно знищив прекрасні Помпеї. Лава розтікалася по венах, спалюючи все на своєму шляху. Я божеволів, мало не дуріючи від думки, що вона — не моя. І нащо я тільки сподівався? Адже сподівався, десь дуже глибоко в душі.

— То, як ти кажеш звати цього боксера? — повільно повернувши голову у бік Маріелли, запитав, намагаючись щосили сховати роздратування.

Колишня коханка розщедрилася на соковиту посмішку й з придихом проговорила:

— Владислав Макаров, — вона зітхнула, й схилила голову на бік, — зірка міжнародного масштабу, між іншим.

— Та невже? — Я торкнувся руками зашморгу на шиї та послабив його. Чомусь в мить стало спекотно у залі, — Я про нього ніколи не чув.

Маріелла з подивом глянула на мене й розсміялася. Її сміх був щирий та пробирався у душу, заражав своєю чистотою. Я мимоволі згадав, чому колись зустрічався з нею. Мила дівчина, приємна та на жаль занадто наївна. Розійшлися мирно, по-дружньому.

— Можливо це тому, Ярику, що ти багато працюєш.

«Ярику...» — повторив подумки, хмикнувши. Тільки Маріелла могла так називати майже сорокарічного мужика й думати, що це нормально. Наївна, їй-богу!

— Не виключено.

Наш з братом бізнес, переданий від батька — це наще дітище, наш сенс буття й найкращий стимул до життя. Це те — чим я дихаю й заради чого встаю щодня. 

— То, як твої справи Маріелло? — запитав, відірвавши погляд від картинки, що розірвала серце й впився поглядом в ясні очі колишньої коханки.

— Чудово, — Дівчина знову посміхнулася, погладжуючи при цьому округлий животик, — Як бачиш.

Я бачив й шалено радів за неї. Вона одна з не багатьох моїх колишніх, кого я іноді згадую з теплом.

— Вітаю, доречі, — Маріелла продовжувала гладити животик, — Хто щасливий батько? Ростислав?

Якщо мені не зраджує пам’ять, то розійшлися ми саме через цього покидька. Вона закохалася у свого начальника й продовжувати наш звязок стало складно. В першу чергу — Маріеллі.

— Так, це він, — дівчина почервоніла та погляд не відвела.

— Все ж, ти зуміла його зачарувати. Я не вірив, що цього сухаря можна хоч якось вразити.

Очі колишньої коханки сяяли яскраво, передаючи весь спектр її емоцій. Вона була щасливою й це не могло не заворожувати. Можливо, я навіть заздрив її щастю.

— Це було важко, але воно того варте. Кохання, справжнє, палке та шалене.

Я рефлекторно повернувся й перевів погляд на Челсі, котра продовжувала танцювати зі своїм законним чоловіком й подумки вилаявся. Чому мене так бісила ця картинка? Прокляття.

Усвідомлення того, що ця красу заміжня — викликало в моїй душі справжнісінький бунт тараканів та демонів. Маячня! 

— Не знаю, — знизав плечима, — Я давно не вірю в це почуття. А може ніколи й не вірив.

Пам’ять вибухнула спогадами нещодавніх днів, загострюючи ситуацію в моїй же голові. Я гірко проковтнув власну слину й ще міцніше стиснув кулаки.

«Просто не нормальна й абсурдна реакція на ситуацію. Треба щось з цим зробити!»

— Ну, Ярик, так не можна, — дівчина торкнулася мого плеча, злегка стиснувши його, — Не можна вічно ховатися, — її голос звучав ніжно, лагідно — Й перестань вже міняти жінок, як шкарпетки. Це дивно та до добра не приведе. Й щастя тобі не подарує.

Я здригнувся й похитав головою. Слова Маріелли мене ввігнали в ступор. Я завис, як той старенький ноутбук, котрий мені подарували на п’ятнадцятиріччя. Один із перший творінь геніїв тодішніх технологій.

— Я готова, можемо йти, — долинуло зі спини. Навіть не обертаючись, я впізнав голос. 

— О, Острозька, і ти тут? — Маріелла скривилася, наче щойно з’їла лимон.

— Що тебе дивує, селючко? — огризнулася Катерина. Це було грубо навіть для неї.

У родини Маріелли звісно менше статків, аніж в Острозьких, але й вони не жебраки. Та й з манерами у дівчини, як і в її сім’ї все було чудово. Дуже виховані та культурні люди.

— Ах, як не ввічливо, Катю, — Острозька фиркнула, — Ще варто подумати, хто із нас справжня селючка, — мовила Маріелла, від чого Катерина закотила очі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше