Неможливий романс

Розділ 20

/Челсі/

 

Розлука — найкращий спосіб розібратися у почуттях. І у своїх бажаннях.

 

Таксі зупинилося перед високими кованими воротами заміського будинку сімейства Кулеба. Водій заглушив мотор й глянувши на прибор GPS, назвав суму. Я витягнула із сумочки крупну купюру й сунула йому до рук.

— Решти не треба, — мовила я, споглядаючи на мою нову в’язницю.

Гіркота образи зібралася на кінці язика, бажаючи вистрілити й отруїти всіх довкола. Я міцно стиснула кулак, нагадуючи собі, що не повинна здаватися.

Чоловік усміхнувся мені й побажав гарного вечора.

Якби ж він знав, що його щирим словам не здійснитися ніколи. Заледве я переступлю поріг цього маєтку, на мене чекає нове випробування на міцність. І не факт, що я зможу дати відсіч усім ворогам відразу. А якщо до них додати ще й внутрішніх демонів — то коктейль молотова, здається, менш вибухонебезпечним та нищівним.

Як тільки но таксі рушило з місця, я схопила свою валізу в руку й не вагаючись, рушила до будинку. Натиснула на гудзик на домофоні й затамувавши подих, стала очікувати дворецького.

У батька була ціла команда професійних домашніх працівників. Ідея звісно ж не його, та це не перешкодило Ельвірі переконати його в необхідності найму цих людей. Іноді мені здається, що вона ладна запевнити його у будь-чому. Навіть, в тому що небо — рожевого кольору, а сніг — зелений. І якби вона завтра сказала батькові, що я не його кровна донька, то напевно, Гліб Вікторович повірив би їй. Принаймні, замислився б над словами мегери й змусив зробити тест ДНК.

— Доброї ночі, — мовила я, побачивши сиву чуприну Федора за хвірткою.

Він не поспішав відчиняти, заглядаючи через щілини кованого виробу.

— Челсі? — На обличчі чоловіка майнула тінь подиву.

Хвіртка відчинилася і переді мною з’явилася постать дворецького, а за нею й охоронця. Останній виник ніби нізвідки, перегородивши шлях. Він був височезний та кремезний. Мені довелося задерти голову аби розгледіти його обличчя, котре освітлювали лише вечірні ліхтарі довкола будинку.

— Хто це? — буркнув молодий хлопець, недовірливо дивлячись на мене.

— Та ти що, збожеволів? — шикнув на нього Федір, штурхаючи у бік, — Це донька пана. Не груби.

Хлопець побілів й відступив. Без сумніву, він розумів, що отримає на горіхи за таку поведінку.

— Все в порядку, Федоре Івановичу, — я насилу усміхнулася, — Він же не знав. Я не частий гість тут.

— Ваша правда, панночко, та все ж, — Федір забрав мою валізу й сунув у руки охоронця, — Не стій без діла, Сергію. Ворушись.

Сергій швидко взяв себе в руки й покрокував з моїм добром у напрямку будинку.

— Ви надто жорстокі з ним, — мовила я, ступаючи слідом за Федором Івановичем.

Цей шести десяти п'ятирічний чоловічок завжди мені подобався. Федір Івановича мало не єдиний з усіх працівників, хто з ніжністю та терпінням відносився до мене. Й доволі часто захищав та прикривав перед мачухою. Він, на відміну від інших, намагався бути чесним та людяним й не використовувати кожну мою дитячу помилку, як засіб вислужитися перед мегерою. Чого ж не скажеш про мою гувернантку. Єфросинія Рудольфівна не тільки змогла стати улюбленицею Ельвіри, а ще й добренько збагатитися моїм коштом. Продавалося абсолютно усе: мої погані оцінки, негідна поведінка, розбиті чи поламані речі й навіть мої спроби втекти із пекельного місця, котре всі називали домом. Єфросинія не жаліла мене й навіть не намагалася бути милою. Її ціллю було збагатитися, а не виховувати.

При спогаді про цю жінку, защеміло у грудях. А в горло стиснув спазм образ. Як довго я намагалася втекти звідси, аби потім добровільно повернутися в це пекло. Жах!

Коли Владислав заговорив про від'їзд до штатів й мій переїзд до батька, перше, що захотілося — образитися й втекти на край світу. Але я знаю, що батько мене знайде. Легко та швидко. У нього повсюди є очі та вуха. Й безліч людей, котрі йому щось заборгували. Саме тому, я не відкинула ідею про втечу й вирішила ризикнути. Моє перебування в маєтку сімейства Кулеби, безперечно, буде ще тією прогулянкою в «раю» та я не планую отримати із цього вигоду. Яку саме, поки що сама не знаю.

— Я справедливий, а це зовсім інше. Тим більше, що цим хлоп’ятам варто повчитися манерам. Вони усі лише те й вміють, що кулаками махати, а в голові вітер.

— Так їм же саме за це і платять, хіба ні?

Відповісти Федір Іванович не встиг, бо шлях нам перегородив Гліб Вікторович Кулеба, налякавши мене мало не до смерті. Його вилиці ходуном ходили, губи були стиснуті, а чорні густі брови зсунуті докупи. Він виглядав сердитим й трішечки роздратованим. Невже Владислав уже встиг пожалітися?

— Федоре, приготуй моїй доньці гостьову кімнату, — його голос був стальним й холодним, як повітря Антарктиди.

— Так, звичайно, — дворецький випустив мій лікоть, — Радий був бачити вас, панночко.

— Навзаєм.

Федір Іванович відкланявся й швидко зник з поля зору, залишивши нас з батьком на одинці.

— У мій кабінет, хутко, — він не просив, він наказував.

Не чекаючи відповіді батько повернувся та пішов. Ні обіймів, ні поцілунків, й ані натяку на радість нової зустрічі зі мною. Завжди холодний, стриманий, сердитий та чужий. Саме таким став мій батько після смерті матері та зустрічі з мегерою Ельвірою. Саме таким він прагнув бути усі ці роки, відштовхуючи мене на дальній берег нашого життя.

Кабінет батька був таким же, як я його запам'ятала: блідо-сірі стіни, чорний шкіряний диван, великий дубовий стіл, невелика полиця з книгами, дорогий персидський килим на паркеті та картини нікому невідомого художника на стінах. Це була батькова берлога, його фортеця, де він ховався після важких робочих буднів від небажаних гостей та далеких родичів. Часами, й від мене. Та я змирилася з цією ситуацією, але спогади та відчуття досі жили в мені.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше