Неможливий романс

Розділ 36

/Челсі/

 

Краще не підглядати в шпарину, бо можна дізнатися щось таке, після чого твоє життя вже не буде колишнім.

 

Я вибігла з під’їзду багатоповерхівки, де жив Орлов. Захекана та розпатлана, бігла, не озираючись. Наче за мною гналося сто скажених псів. Та не гнався ніхто. Ярослав не намагався мене зупинити, кілька разів гукнув та я проігнорувала його. Я не хотіла ускладнювати ситуацію, бо й так дозволила собі забагато. Ця зустріч не була спланованою. Я діяла на інстинктах і на емоціях після нашого танцю на ювілеї мера та зізнання Ярослава. Я й подумати не могла, що його почуття настільки гострі й глибокі. Втім, як і мої. Я бажаю його так сильно, що руки трусяться, а тіло проймає спазм. І змусити себе втекти — дорівнювало маленькій смерті.

Дивитися на нього в ресторані, спостерігати за ним і не торкатись — було справжньою тортурою для мене. Як і вдавати щасливе сімейне подружжя з Владом. Йти з ним поруч, дозволяти обіймати себе, цілувати й при цьому палати почуттями до іншого — нестерпно боляче.

Коли Яр сказав такі палкі та важливі мені три слова, частинка мене ніби померла, потонувши в океані нездійсненних мрій та палкої ніжності. Адже я не могла відкритись коханому і зізнатися, що його почуття взаємні, не могла напряму виказати свою симпатію. Я не могла знехтувати погрозами Влада знищити будь-кого, хто дорогий мені. Таким чином, він мстив мені за спробу розлучитися з ним.

Щоразу, як я благала його підписати ті кляті папери й дати мені свободу, він рвав на клаптики їх і сміявся з моєї наївності. Знав, падлюка, що я не зможу поставити під удар близьких серцю людей.

— Вільною, Челсі, ти можеш стати лише в одному випадку, — його очі іскрилися, — якщо помреш. Або помру я.

— Ти не нормальний, — кричала я у відповідь і замикалася в ванній.

Я досі не покинула спроб знайти спосіб вплинути на нього та отримати розлучення. Та зробити це швидко, ніяк не вдавалося. Друзі Ліни, котрі колись відшукали провокаційну інформацію на Владислава, боялися оприлюднювати її знову, а тому мені було вкрай необхідно знайти когось, хто б бажав ризикнути. Когось такого, кого б не лякало ані становище Макарова, ані його зв’язки.

Заледве я відійшла від багатоповерхівки, як мене хтось схопив за руку та змусив зупинитися. Я скрикнула, почала вириватися, але мені закрили рота долонею й потягнули до одного з позашляховиків, припаркованих неподалік.

— Ти? — я витріщилася, не вірячи очам, — Що ти тут робиш?

На мене дивилася пара рідних очей. В них вирував гнів. І розчарування.

— Це ти що тут робиш, Челсі? — він виділив кожне слово, вселяючи страх.

— Я? Ні-чо-го... — промовила та батько не повірив. Він мене добряче вивчив і вловлював мій страх. А брехати гарно, я не вміла.

— Це нічого часом не наш любий архітектор?

— Ти слідкуєш за мною? — Я б не здивувалася цьому, — Владислав наказав чи сам?

Обурилася я та батькові, як завжди, було байдуже на мої почуття.

— Дурепа ти, Челсі. Як і твоя мати, — я осатаніла від його слів. І мій гнів змішався з почуттям образи. Батько остаточно втратив совість та здоровий глузд, раз так говорить про матір.

— Та, як ти смієш? Вона була святою, терпіла тебе все життя.

Я здійняла руку вгору, жадаючи відвісити йому ляща, та він перехопив її та зупинив мене.

— Дурне дівчисько, ось, хто ти, — батько відверто насміхався з мене.

— Ти завжди мене звинувачуєш, а сам? — я дивилася в його очі зухвало, з викликом, — Штовхав мене в обійми Влада, знаючи, що він небезпечний і чим він займається.

Було нестерпно боляче.

— За що ти там зі мною? — Я не плакала, але відчувала як защипало в очах, — Чому ти так ненавидиш мене? Хіба це нормально? Батько має захищати свою доньку, а не знущатися.

— Згоден. Свою так, повинен, а от чужу...

Мої очі округлилися. Я привідкрила рот, та нічого сказати не могла. Я не розуміла його, взагалі. Чергова перевірка?

— Ти мені не донька Челсі, не по крові, принаймні, — сталевим тоном промовив він, — Твоя мати завагітніла від якогось пройдисвіта, коли відпочивала на Балі. Поки я, її законний чоловік, горбатився, як проклятий, аби прогодувати сім’ю.

— Це не правда, я не вірю.

Хотілося закрити вуха руками.

— А ти повір, повір, — він зло скалив зуби, — Повір, бо я вже понад двадцять п'ять років живу з цією правдою.

Я опустила голову на руки. Нічого не хотілося. Ані плакати, ані кричати. В мене ніби вирвали серце, спустошили душу.

— Думаєш, мені приємно було дізнатися, що моя дружина наставила мені роги? — тим часом продовжував він, — Та я оскаженів, коли вона зізналась в зраді. Я ж її кохав, дурепу.

«Кохав? Та невже...»

— Від мене, ти, що хочеш? — запитала прямо, — Для чого залишив при собі? Аби мучити? Карати за вчинки матері?

Страху перед батьком більше не було. Його зізнання все прояснило і розставило на свої місця. Не ясно тільки одне — чого він так довго чекав, аби розказати мені правду.

— І так, і ні, — «Дуже глибока відповідь!» — Спочатку, я хотів її вигнати разом з тобою, але раптова її хвороба завадила. Я хоч і був ображений, але ж не бездушний, — Він зціпив зуби, видихнув, — Ти була такою маленькою, милою дитиною, просилася на руки, потребувала догляду і я проявив слабкість. Й щоразу, як хотів прогнати твою матір, дивився на тебе і не міг здійснити бажане.

Він відвернувся й більше не дивився на мене. Його погляд затягнуло туманом спогадів. І по щоці скотилася скупа сльоза.

— Я полюбив тебе, як рідну, виховав тебе, дав освіту, дах над головою. Я намагався бути хорошим батьком, та ти надто схожа на свою матір. Така ж самовпевнена, горда, вольова. І це мене починало злити й дратувати. Я хотів тебе приручити, прив’язати, аби ти не втекла від мене, як вона колись.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше