II

 Все почалося ще в школі. Райкина мати була класним керівником нашого класу. В дiйсностi нами керувала Рая Коростильова. В ті золоті часи Коростильову слухалися всі, окрім мене. Тоді я вважав себе неперевершеним красенем, розумником і кращим спортсменом в школі. Зараз я розумію, що все було не зовсім так. Майже всi боялися мою маму — редактора місцевої газети. Було, як напише статтю, то ще довго гикалося декому. Татко — депутат, ректор єдиного в місті інституту, користувався повагою городян. Наша школа, хоч і була розташована в передмісті, вважалася найкращою завдяки найліпшому фінансуванню, тобто, завдяки моєму батьку. 

 Коли я закінчував дев'ятий клас, між нами відбулося те, про що дівчатка не квапляться розповідати, а хлопці, щоб підвищити свій авторитет, просто зобов'язані поділитися з друзями. Райка дуже образилася на мене, коли однокласники почали насміхатися над нею. Лідерство моєї королеви рухнуло. Новина про наш єдиний раз швидко рознеслася по всій школі. Вчителі і старшокласники дивилися на мене з неприхованим презирством. Я шкiрою вiдчував гострi шипи осуду, намагався протистояти. Саме тодi в менi щось надломилося, всi досягнення скотилися згори донизу.
 В десятому класi ровесники почали обганяти мене в зрості. Спорт відвернувся від мене. Я почав набирати вагу і став несимпатичним. Такi, як я, дiвчатам не подобаються. Та мені було байдуже. Я кохав Раю i нікому про це не говорив. На щастя, моя кохана нічим, окрім навчання, не цiкавилася. З кожним днем Рая ставала вишуканішою і вродливішою. Я насолоджувався очiкуванням чогось красивого i неземного помiж нами. Не прискорював подiї. Був впевнений, що прийде час, i наше кохання розквiтне з новою силою. Уявляв себе накачаним мачо, який рятує красуню, що тоне в морi або тiкає вiд маньяка... Соромно згадувати, але поки що на життєвому шляху Раїси маньяк зустрiчався один єдиний раз. I ним був саме я!

— Синку, прокидайся! Пора до школи! Ще спiзнишся, сорому буде, — мама незмiнно повторювала цi слова протягом всього мого свiдомого життя. Дитсадок та iнститут вона називала школою. Мабуть те, що я працюю саме в школi її провина. Наговорила менi цю роботу. Бути вчителем не входило в мої плани.

— Доброго ранку, матусю! Смачно пахне! Яка ж ти у мене розумничка! Не мама, а цяця!
— Ти менi зуби не заговорюй. Сама знаю, що цяця. Краще, як педагог, поясни, чому я погана мати? Чому виховала боягуза? Нехай Рая не така, але ж ти мене, в час святкування дня народження, наодинцi з гостями залишив! Добре, що я вiд природи артистка, а за фахом журналiстка. Танцювала i спiвала, а що вже до розмовного жанру... гостям слова не давала сказати. 
— Вибач, мамо! Так вийшло. Максим просив допомогти в однiй справi. Я не мiг йому вiдмовити.
 Мама зробила вигляд, що повiрила. Розумiю: вчинив неправильно; знаю, що слабак i боягуз, але нiчого вдiяти з собою не можу.

— Юрiю Миколайовичу! Зайдiть до директора, — цими словами на порозi школи зустрiв мене завуч. Я згадав п'ятницю. Нiчого надзвичайного не вiдбулося. Провiв сiм урокiв. День пролетiв швидко i цiкаво: не люблю обтяжувати дiтей складною для розумiння iнформацiєю в п'ятницю. Що треба вiд мене директорцi? Чергова вказiвка зверху? Що цього разу вигадали фантазери iз мiнiстерства?
— Добрий день! Здивували ви мене, Юрiю Миколайовичу! З якою метою ви колотите колектив? — Наталiя Альбертiвна щось шукала у книзi наказiв i, не вiдриваючи очей вiд документiв, заганяла мене в глухий кут. Що я мав вiдповiсти? На що Наталка натякає?
— Не розумiю, — видавив iз себе.
— Чому налаштували 7-Б проти класного керiвника? Я з подiбним нахабством ще нiколи не зустрiчалася! — директорка пiдвищила голос настiльки, щоб її почули в коридорi, — Прийшли до мене пiсля урокiв, вимагали вас призначити класним керiвником.
— Ффух, — з полегшенням видихнув я, — зрозумiв. Бiльше не буду. Вибачте.
— Отож-бо, — Наталiя Альбертiвна щиро посмiхалася, — дорогий Юрчику, прошу тебе, займися собою. Вклонися перед тим, кому ти насолив, я ж уявлення не маю, хто створює тобi перепони. Класним керiвником не можу тебе призначити! Смiх i грiх! На нашого Юрчика накладено табу.
 Спересердя я з такою силою хряпнув дверима, що затряслися шибки в коридорi. Вмiє Наталка одним словом убити людину... Табу!

— Юрiю Миколайовичу! До нас новенька прибула! — один поперед одним кричали дев'ятикласницi.
— Спочатку вiтаються, а вже потiм переповiдають новини, — буркнув я сердито. Вiдчинив дверi свого кабiнету i наказав школярам заходити до класу лише по дзвiнку. З думки не йшла Рая. Це ж вона проти того, щоб я займав керiвну посаду. Просив, щоб хоч завучем допомогла влаштуватися, хоча б в сiльськiй школi. Благав, молив... А вона: "Вiдсьогоднi, навiть, класним керiвником не дозволю вам, Юрiю Миколайовичу, працювати".
— От, ссука! — вирвалось мимоволi.
— Самi матюкаєтеся, а нам не дозволяєте, — iз-за учнiвського столу  з'явилася голова семикласника Василенка.
— Що ти тут робиш? Марш до своїх! За хвилину продзвенить дзвiнок на урок, — я намагався втримати посмiшку. Гарний настрiй повернувся. Можливо й справдi не таке й погане у мене життя? З дiтьми немає часу нудьгувати i засмучуватися.