Неочікувана помста

ХV

 Iшов знайомим шляхом додому, намагаючись не вступити в калюжу. Сонце неприємно рiзало очi. Лише спiв птахiв пiднiмав настрiй. Ще трiшки i на змiну красунi-веснi прийде лiто... Вiдпустка i нова робота. Я малював в уявi життя в Києвi. Розмiрковував над темою кандидатської дисертацiї. До попередньої повернутися не зможу. Хочеться чогось живого, корисного. Нехай не iм'я, так хоч дослiдження виявиться потрiбним для нащадкiв. Роздуми не знаходили вiрного рiшення. Я вiдчував себе стороннiм глядачем. Але було цiкаво спостерiгати, як думки суперечать одна однiй. Були б матерiальними, тобто людьми, напевно б побилися. Дякував Раї за те, що нарештi вiдпустила мене. Стану iншим i почну нове життя. То й що, що за тридцять? Батько в п'ятдесят розпочинає життя з чистого аркуша. Дивиться на свiт, як вiсiмнадцятирiчний юнак. Треба в нього повчитися, хоча... можливо в душi менi ще й шiстнадцяти немає?
 Я настiльки вiддався мрiям i роздумам, що не вiдразу помiтив поряд з собою Ларису. 
— Ви гнiваєтеся на мене? Вибачте, я не розумiю, що зi мною тодi сталося. Пробачте, будь ласка, — дiвчинка не дивилася менi в очi. Обличчя красунi було червоним. Нiяка не красуня! Сопливе дiвчисько! Я згадав "придурка". Буду й далi придурком. 
— Все нормально. Добре, що вибачилася. Поквапся додому, бабуся хвилюється, — я продовжив ходу i малював в уявляв запах i смак свiженького борщу, який приготувала для мене матуся.
Лариса зупинилася, але додому не квапилася. Я спиною вiдчував її погляд, але менi вже не було нiякого дiла до Раїси i її доньки.
— Юрiю Миколайовичу! Я кохаю вас! — пролунало на весь парк. Пташки принишкли. Бiлочка стала на заднi лапки i почала нюхати повiтря. Яскраве сонце вийшло iз-за стовбура старого дерева i ослiпило мене.
— Хто ще придурок? — вголос сказав я. Приємний морозець пройшовся шкiрою. Я насолоджувався безпомiччю наївної дiвчини. Менi було хороше; так само, як тодi — пiсля першої близкостi. Вiдчуття були настiльки сильнi, що зрозумiв — кращих не буде. Або будуть... лише з Ларисою. 
 Я не знаю, стiльки часу моя дiвчинка стояла посеред парку. Я йшов владною ходою до iншого життя i не обертався. Так, в менi грала прихована образа. Звичайно, оте "придурок" мене анi трохи не зачепило. Я ображався на свою слабкiсть, iнфантильнiсть, на те, що я стiльки рокiв перебував у залежностi вiд начеб-то кохання. Сам вигадав його, ще й Раю пiдсадив на нiкчемнi фантазiї. Треба шукати вiдчуття перемоги. Це моє! Ось, що менi потрiбно!

 Лариса тиждень не вiдвiдувала школу. Я не цiкавився причиною вiдсутностi. I лише, коли вчителi забили на сполох, зателефонував бабусi. Соромно було згадувати, як я ранiше боявся свою класну керiвничку. Цього разу я розмовляв з кiстковим набором для супу. Кiстки, я вiдтепер лише так про себе називав стару вчительку, повiдомили, що Лариса з понедiлка почне вiдвiдувати школу. Справжня причина пропускiв занять була менi вiдома, а старечi вигадки про хворобу онучки я не збирався слухати.

 До школи Лариса повернулася iншою Її постать, постава, хода випромiнювали впевненiсть i владу. Мене аж струмом пробило, навiть не вiдразу впiзнав свою ученицю. Ларису не полишав гарний настрiй, дiвчинка була активною на уроках, радiла зустрiчi з друзями та вчителями.
— Вибачте мене, Юрiю Миколайовичу!
— Забудь, Ларисо! Нiчого не було. Зiтри з пам'ятi все, що тебе хвилює. Незабаром екзамени. Вже час на них переключатися, —  нiяким чином не бажав повертатися до того дня, коли я нарештi позбувся тягара минулого.
— Вибачте! Того листа написала я. Мамi про нього нiчого не вiдомо. Я вже видалила послання з поштової скриньки. Але все, що я написала — чиста правда. Мама вже не кохає вас. 
 Мене не цiкавив вчинок, а тим паче, вибачення доньки мого першого кохання. Можна було б подякувати дiвчинцi за те, що вона вчинила, але це було недоречно. Я вирiшив якось пом'якшити обстановку. Нехай минуле залишається в минулому. Я надав можливiсть Ларисi виговоритися.
— Я не знаю, чи зможу так сильно кохати, як кохала вас мама. Якщо ви гадаєте, що лист — це вибрики дiвчинки-пiдлiтка, то дуже помиляєтеся. Вiдколи у нас вдома з'явився Iнтернет, я завжди заходила до електронної пошти i читала невiдiсланi листи до вас. Вона їх писала майже щодня... А пароль... — Лариса посмiхнулася, —    до цього часу мама не змiнила пароль: Рая i Юрчик латиною та 1105. Напевне дата першого поцiлунку чи освiдчення в коханнi? Так? Це одинадцяте травня?
 Я мовчав. Було дуже соромно. Перший поцiлунок або освiдчення в коханнi... Допустився помилки, коли погодився на розмову. Таки придурок.
— Ларисо, ти не жартуєш? Невже б оце мама дозволили тобi переглядати свою електронну пошту? Яким чином ти дiзналася пароль? Ти ж не хакер. Щось я не чув про твої успiхи на уроках iнформатики.
— Мама сама назвала його. Важливий лист потрiбно було термiново переглянути, просила допомогти. Я запам'ятала. Коли натрапила на невiдправленi листи, стало цiкаво. От i все.
 Тепер зрозумiло, чому лист викликав стiльки сумнiвiв. Лариса не знала про три невдалих одруження Максима. Вiн не такий придурок, як я, щоб чекати стiльки рокiв Раю. Правильно зробили, що не повiдомили дитину про попереднi шлюби вiтчима. А для Раї весь цей час я був лише вiртуальним жилетом, куди можна лити сльози.
— Ларисо, не розумiю, для чого ти це зробила? Дуже схоже на помсту. Ти тримаєш образу на маму чи... може, на мене?
—.Ну що ви! Я вас люблю! 
 Коли я оговтався, стукiт пiдборiв Ларисиних черевичкiв був ледь чутним. Вона пiднiмалася на другий поверх. Я дiстав вологу серветку i витер спiтнiле обличчя. Що я собi навигадував, чому пiддався цiй дiвчинцi? "Любити — не значить кохати, — говорив я собi, — Любити — значить доброзичливо ставитися. Любити можна друзiв, роботу, країну. Лариса нi на що не натякала!" Але все ж вiдчував себе воротарем, який пропустив гол, можливо й сам забив його у власнi ворота.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше