Неочікувана помста

ХХI

 Цокотiли зуби. Було дуже холодно. Намагався, але не змiг пiдняти повiки. Двi важкi каменюки тисли на очi. Тепло було лише в пазусi. Здiйснивши надзусилля, я сiв. Виявляється я спав пiд деревом, пригрiвши на грудях собаку з цуценятами. Сучка облизувала менi обличчя, а щенята лiзли пiд куртку.
 Я намагався пiднятися, але паморочилася голова, тому попри холод залишався сидiти на на зiм'ятiй травичцi i гладив собачок.
— Це точно я? Це з мене тхне, як зi змiя гориновича? Якщо пiднести сiрник до мого подиху, вiн спалахне. Чому я весь час скочуюся донизу?
 Я говорив сам з собою, як звичайний п'яничка. Що пам'ятаю? Важку фiзичну роботу. Вiднедавна не треба думати, працюєш — i все. Бiльше нiчого: поснiдав, пообiдав з мужиками... Не вечеряю, бо не можу.
 Дивлячись на цуцикiв, згадав батька i матiр. Як вони? Чому ми не спiлкуємося? Невже це я? Як я мiг забути про батькiв? Хоча питання так собi. Як вони могли про мене забути? Де я? Що зi мною?
 Я обережно зняв з себе цуценят i попрямував до будинку. Нагрiюся нарештi. Кроки давалися важко, мене хитало, але ж добрався.
 В хатi все блищало. Невже я навчився самостiйно доглядати сiльське житло? Перед очима пропливали картинки з минулого: сморiд, бруд, нудота. Я пiдiйшов до дзеркала i вiдсахнувся. Я обернувся назад, щоб знайти себе. Так, я бачив власне вiдображення. Я всiвся на килимок, що лежав бiля порогу, схопився обома руками за голову i довго реготав. 
 Де я? У дзеркальному вiдображеннi зустрiв нову людину. Такi iснують не лише в селi... Бувають серед будiвельникiв, артистiв, трактористiв... колишнiх вчителiв... Я знову реготав. Де колишнiй товстунчик-ботан Всезнайко? Всезнайко помер, звiльнивши мiсце Всепийку. Я — мiстер Синяк. Невже я в нетверезому станi прибрав хату, виправ речi i навiть до блиску натер дзеркало?
 I тут я все пригадав, начебто, вийшов iз пiтьми. 
 Я поводився так, як будь-який нормальний чоловiк в моїй ситуацiї. Тобто, я так вважав до цiєї митi. Але все було неправильно i не так, як я уявляв собi сiльське життя, перебуваючи в мiстi. Мужики... Алкоголь... Все не те. I все не так. 
 Хтось постукав у дверi. До хати увiйшла Софiя. Хто вона? Моя коханка? Дружина? А може, матуся? Я, як бридкий черв'як, валяюся долi, брудний iззовнi i iз середини, облизаний цуценятами i собаками, а вона, здається, мене кохає...
— Добрий вечiр! — Софiя сiла табуретку. Вона соромилася, хоча нiяковiти повинен я. 
— Добрий вечiр, вибач мене, Софiє! Щось мене не туди занесло.
— Чому? Ти вчора менi стiльки цiкавого розповiв. Ти справдi був на Антарктидi? Коли ти встиг майже всю землю обiйти?

— Сонечко, ти неправильно мене зрозумiла. Я в мiстi працював учителем географiї. Маю знання... дiлився ними. Вчора знову перебрав. Потрiбно зав'язувати. Я помилявся, алкоголь — це не моє.
— Шкода. Ой, не це хотiла сказати. Я не хочу, щоб ти повертався до мiста... У нас немає таких розумних, як ти. Донечкам про Антарктиду розповiдала. Їм дуже сподобалося, особливо, про пiнгвнiв.
— Ти що, не бачиш, що я на людину не схожий? Я бездар! Я нiкчема!
— Даремно ти, Юро! Чоловiки всi такi, поки не одружаться.
 Мої очi округлилися. Я ненадовго уявив себе чоловiком Софiї i батьком її дiтей. Щось нагадало про те, що я колишнiй педофiл i повинен бути подалi вiд малолiтнiх дiвчат. Але те продовжувалося недовго. Мою увагу полонила Софiя. 
 Жiнка була володаркою надзвичайно бiлоснiжної шкiри. Це не означало, що вона хвора. Софiя майже без вихiдних працювала в магазинi, тому не мала можливостi отримати дебелу сiльську засмагу. Бур'яни полола рано-вранцi та пiзно ввечерi, коли сонце нiжно грiло, а не пекло. Видно було, що дуже трималася за роботу продавчинi, бо за сто кiлометрiв вiд мiста неможливо знайти щось пристойне. Це сформувало в Софiї приязне ставлення до людей. Хоча, можливо вона така вiд природи? А якщо це лише видимiсть? Нiхто, навiть я сам, до певних подiй не знав, який я насправдi... Та все ж природа брала своє. Нiжною посмiшкою, пишним тiлом, скромнiстю, яка насправдi була магнiтом, Софiя пробуджувала в менi воїна. А вона... здавалася без бою. Я згадував два своїх найбiльших кохання i швидко про все забував. Софiя стала для мене всесвiтом... космосом... невагомiстю.
 Незрозумiлим було iнше, чому разом з вечерею, вона завжди приносила пляшку горiлки? Неначе й не дурна, повинна б знати, що це може погано для мене закiнчитися. Оце єдине, що зовсiм ненадовго викликало в менi сумнiви, все ж iнше... Постава, форми, охайнiсть, ота спокуслива сором'язливiсть, медовi вуста...
— Повечеряєш? — Софiя з корзинки дiстала горщик з тушкованою картопелькою i солонi огiрочки. 
— О, нi. Не хочеться.
— Я ж i горiлочку принесла. Випий чарочку., апетит з'явиться.
 Мене не треба було довго умовляти. Чарочка, друга, третя... Смачно повечеряв. Стало тепло i добре. Але щось трапилося iз зором — розвиднилося, на обличчi Софiї побачив кiлька зморшок i шрами.
— Сонечко! Звiдки це? — я провiв брудною долонею по її обличчю.
 Жiнка засоромилася, пiдiйшла до печi i вкинула в жар кiлька дощечок. А я-то думав, куди паркан подiвся? Не пам'ятаю, коли розiбрав.
— Потрiбно буде дрiв придбати, бо взимку замерзнеш.
— Взимку? Якi свердловини в мороз? Буду додому повертатися. Сонечко, мене нiхто не шукав? Хвилююся. Я ж з батьками втратив зв'язок. Десь телефон загубив. Не знаєш, де моя машина?
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше