В кожного свій вогонь

Брязкіт мечів біля кузні стих в одну мить, щойно майстер Ворах зі своїм учнем вийшли зі скляних дверей. Перед ними стояли двадцять юних воїнів, які вперше мали одягти браслети і стати неопалимими.

̶  Цієї ночі ми з Нагіром викували тринадцять пар браслетів, ̶  прогримів голос Вороха. – Сімом з вас сьогодні нічого не дістанеться. Тож покажіть нам, хто має отримати браслети прямо зараз і вже ввечері блисне ними в бою!

Хлопці й дівчата закричали один другого сильніше, потрясаючи мечами в повітрі.

̶  Ваш крик важить не більше піску на полі бою, ̶  Ворах підняв угору пару браслетів. Промені Синезору зблиснули на них яскравою блакиттю. – Покажіть мені на ділі, хто вартий цього срібла!

Двадцять підлітків розбилася на пари. Мечі знову задзвеніли. Шкіряні борки – чоботи з високими ажурними халявками  ̶ шаркали по піску в особливому ритмі.

̶  Це найкращий танець з усіх, які я бачив, ̶  Ворах виглядав як ніколи задоволеним.

Нагір мовчав. Йому досі було соромно за свою слабкість перед чужинкою, за те, що витратив на неї пару браслетів, які більше необхідні воїнам, ніж заїжджим торговкам. І, особливо, за те, що зіпсував срібло минулої ночі. Після повернення хлопця, Ворах нічим не нагадав йому про все це, жодних докорів чи повчань. Щойно Синезір пірнув в океан, вони приступили до нової роботи. Здавалося, за день майстер про все забув. Але Нагір знову й знову прокручував у думках події минулої доби.

Один за одним виділилися переможці парних боїв. Десятка програвших сходилася в наступні поєдинки, аж доки з неї не виділилося ще троє переможців.

̶  Чудово! – обличчя Вораха розпливлося в широчезній посмішці. Навіть голос його став якимось усміхненим. ̶  До мене шестеро, до Нігіра – семеро.

Цієї ночі Нагір викував на одну пару браслетів більше за Вораха. І хоч це ніяк не компенсувало втраченого ним срібла, все ж майстер нагородив його словами: «Хороша робота!». Юний федей знав, що ніколи більше не поїде до намету Кайті. І навіть якщо зустріне її випадково, розверне Хейтала й вони помчать в іншому напрямку. Краса і ніжність чужинки залишаться найкращим його спогадом. Та поряд з ним – спогад про нездоланну слабкість, розчарування майстра Вораха, грізний вигляд фара Роха і його сповнені люті прощальні слова:

«Ти приніс смерть своїй матері. Зникни звідси, поки я не витяг із тебе ті сили, які заклав!»

Нагір не пам’ятав, як Фаті вбила себе його перснем. Він тоді ще не повністю прийшов до тями. Лише пізніше побачив, що у срібній оправі не стало діаманта. Подумав – Кайті забрала його. Вона любила жовтий метал і блискучі камінці більше за будь-що інше.

З розщелини між Фар-гір, наче з завше розкритої брами, неопалимі летіли на вогнеконях до незмінного поля Вічної війни. В них були гідні суперники – жителі Замкових гір. Четверо королів смертних об’єднали свої капітали, щоб збудувати захисну лінію замків у горах. Там невпинно готували нових воїнів, їхніх коней, псів та бойових яструбів. Саме замкарі виходили на щоденний бій з неопалимими, як на свою основну роботу.

̶  Нікому не потрібні причини, щоб виїжджати на бій, ̶  говорила Кайті Тьярі, поправляючи на боках кобилиці шкіряні кофри, наповнені складними зміє-мечами, дрібними кинджалами та наконечниками для стріл. Були там і склянки з вогняними скорпіонами – таємною зброєю неопалимих. – Нікому не потрібні шляхи примирення. Навіть нам з тобою. Де, як не на полі бою краще іде торгівля? Їм – сірий метал, нам – золотий.

Вони вийшли з тіні Фар-гір і попрямували туди, де вже закипала битва. Чергова битва Вічної війни. Там блискали мечі й браслети, коні палали вогнем і розсипали іскри, замкарі поливали один одного водою, щоб не обгоріти. Вони намагалися не допускати ближнього бою, відстрілюючись з арбалетів, але, коли вже доходило до нього, й мечами орудували вправно. До неопалимих, які випали із сідла, підлітали військові собаки, часто лютіші і явно безстрашніші за своїх господарів. Яструби вичікували в повітрі слушну мить для свого піке. Раз у раз хтось зі смертних спалахував чи то від полум’я коней, чи від кинутого в нього скорпіона.

Крик, брязкання металу, тупіт копит, ніг, лап; сморід обгорілої плоті і спітнілих тіл; здійняті хмари піску ̶ Кайті наближалася до цього виру. На її обличчі грала посмішка. В кофрах бриніла зброя і шаруділи скорпіони. Вона продавала все це й замкарям, і неопалимим. Своїх і чужих для неї не було. І ніхто не смів нападати на торговку, ніхто не вказував, де годиться бути жінці й чим вона має займатися.

̶  В кожного тут свій вогонь, ̶  любила повторювати Кайті своїм покупцям. – І як не давати йому горіти, він ні, не погасне, а вибухне всередині нас, тоді вже і  смертним, і неопалимим не зібрати себе докупи.