РОЗДІЛ 6

Ми завернули за ріг вулиці і побігли дорогою вниз.

– Пригальмуй, – вчепилась у мою руку Карина, вона ледве дихала від напруги. – Не можу більше.

– Втекли, як гадаєш? – обернулася я.

Погоні за нами не було.

– Не знаю, – втерла піт з чола подруга. – Але якщо ми зараз не сповільнимо темпу, то я точно здохну.

У мізерному світлі від вуличних ліхтарів обличчя Карини було погано видно, але мені не потрібно було гарного освітлення. Я чудово розуміла, що ми обидві в поганій фізичній формі після праці на скупиндю Морха.

За одним винятком, що моя каторга тривала місяць, а Карина батрачила – дванадцять із хвостиком. Та й помолодшала я не лише зовні, почувала себе так само, а подруга...

Вона слабшала. Це було видно неозброєним поглядом. З кожним днем ​​жінка виглядала дедалі гірше, ніби сам чужий світ висмоктував із неї всі сили.

Я не знала, чим допомогти. Особливо за тих умов, що в нас були.

– І так легко відбудешся, залишивши мене одну? – Перевела все на жарт я. – Не вийде.

–  Ха-ха, – скривилася Карина.

Ми перейшли на крок.

– Ну як ти? – Запитала я, як тільки ми звернули в найближчий провулок. Треба було загубитися в місті, а не йти прямою, де нас будь-кому охочому добре видно.

– Серце торохтить у скронях як шалене, наче назовні проситься, – шумно видихнула Карина. – Ноги не слухаються, все тіло тремтить…

– Це від викиду адреналіну в кров, – впевнено висловилася я, наче справжній знавець у таких справах. – Минеться, потерпи трошки.

– Досі не вірю, що ми це зробили, – похитала головою подруга.

– Ми це зробили, – хмикнула я. – Зараз головне – заховатись десь і не потрапити на очі патрулям, які перевіряють дотримання комендантської години. А потім відшукати віз торговців і пробратися безквитковими пасажирками, щоб дістатися з одного міста до іншого.

– Взагалі не проблема, – нервово хихикнула Карина. – Для Рембо.

– Успіх нарешті на нашому боці. Ти ще не зрозуміла? – Показово вдавала з себе хоробру я.

Одразу після моїх слів почувся… вибух.

Від несподіванки та сили звуку ми з Кариною навіть присіли, накрили голови руками, аби уберегтися від небезпечної хвилі. Потім обернулися. Небо з того боку, де розташовувалася забігайлівка троля, рясніло червоними сполохами.

– Ми не тільки зганьбили Морха, а й таверну його рознесли, – схопилася за голову жінка, недовірливо вдивляючись у багрянець.

– Туди їй і дорога, – мстиво пирхнула я. – Ходімо.

Мені довелося міцно взяти Карину за руку і мало не потягти за собою, настільки приголомшеною вона виглядала.

– Як гадаєш, ми й троля разом із «Авадаго»… того самого? – За якийсь час пискнула подруга.

– Навіть думати про це не стану, – уперто підібгала губи я. – У мене зараз є важливіші завдання, ніж тортури совістю чи почуттям провини.

– А якщо ми його вбили?

– Живий він чи ні, а нас зараз, напевно, почнуть шукати, – прискорила крок я. З успіхом це я точно погарячкувала, він нам тільки шкірився, ніяк не посміхався. – Тому треба зосередитися, щоб не прогаяти шанс на порятунок.

– Ніколи не думала, що перетворюсь на вбивцю, – прошепотіла Карина, чим тільки сильніше мене розлютила.

– Зберися! – Прошипіла я їй в обличчя, струснув за плечі. – Ти хочеш звідси вибратися або, може, батрачити на троля – межа твоїх мрій? Вже забула, як він із нами поводився?

– Ні, але…

– Як із рабами, – процідила я. – А я вільна жінка, і хочу тобі нагадати, ти, Карино, теж. Так що втягни шмарклі, сховай усі непотрібні емоції в далеку коробочку та борись.

Погляд подруги раптом став осмисленим.

– Так, ти маєш рацію, – підібгала губи вона. – Я просто вже втратила будь-яку надію на краще, виявила покору злу, але так не можна.

Корчити з себе сильну і незламну мені було дуже складно. Я теж хвилювалась, теж боялася, теж боролася з розгубленістю, але комусь у нашому тандемі треба було керувати, тому цей тягар ліг на мої плечі.

– Щоб більше не сміла нити, зрозуміла?

Карина кивнула.

– А у нашому світі я була бухгалтером, знаєш? – Через деякий час поділилася жінка.

– Ні, ти не казала.

– Все у цифрах, звітах своїх сиділа, навіть на підвищення зарплати подати соромилася, а тут…

– А тут у тебе почалося нове життя, – сказала я. – Поки що лише гірше за колишнє, але все можна змінити. Я в це вірю.

– Поруч із тобою і я починаю вірити, –  посміхнулася вона. – Є в тебе якийсь…

– Що?

– Дар переконання, чи що. Не знаю.

Я хмикнула. Все ж таки минуле життя – чомусь зараз моя історія у своєму світі і цьому сприймалися як дві паралельні лінії, які вже ніколи не перетнуться, – накладало відбиток на теперішнє.