Непроханий дар

Глава 2. Циганський приймак

З моменту переїзду до нового будинку Віра спала тривожно майже щоночі. У ліцеї їх навантажували великим обсягом знань і високими вимогами до виконання завдань. Ще й батьки сварилися вже кожен день...

Єдиним другом, який з'явився у Віри у будинку стала волохата істота. Віра вирішила, що це їх добрий домовик. Принаймні, добрий до Віри. Частенько вона відчувала, як він то поправляє ковдру, то гладить по волоссю. Кілька разів крізь сон Віра чула гарчання. Тихе, спокійне бурчання, як ніби він намагається їй розповісти на ніч казку. Ось тільки зі слів волохатого домовика Віра нічого не розуміла.

В одну з осінніх ночей Вірі наснився сон... Навіть так, їй здалося, що в одну мить вона перенеслася далеко-далеко, кудись в пізніше Європейське середньовіччя.

Точно вона не могла сказати в яке століття і в яку країну її "занесло", але Віра знала одне, все, що вона побачила уві сні було ще одним "пазлом" в зображенні її дивного життя. Ще однією підказкою до розуміння, хто вона і навіщо прийшла в цей світ...

Втікаючи на заняття, Віра вирішила взяти з собою чистий зошит, в який вона, у вільний час, постаралася якомога докладніше записати дивний сон.

***

З самого світанку табір повільно продовжував шлях серед засіяних полів, по курній, розпеченій липневою спекою, дорозі. Майже два десятки людей, десяток коней і чотири старі кибитки, навантажені похідним скарбом —  ось все майно, яке вдалося зберегти Бахтаю від колись заможного, осілого життя громади.

Бахтай не знав з чого почалася смута, але одного разу вночі запалали смолоскипи, дико завили собаки і їх спокійне та мирне життя закінчилося. Страшно кричали одноплемінники, які живцем згоряли у своїх будинках. Чути було крики: "Спалимо відьму", "Бий злодіїв", "Гнати отруйників". Сонні та нічого не розуміючи, Бахтай з дружиною і донькою вискочили з хати та одразу натрапили на озвірілий натовп односельців з вилами, сокирами та в'язками хмизу.

Нещодавні Бахтай бачився з цими людьми біля колодязя, говорили, що прийшла пора готувати інструменти до жнив, обговорювали хто й коли прийде до циганської кузні, жартували та цікавилися про здоров'я домашніх. А зараз... В спотворених гнівом обличчях, Бахтай не впізнавав сусідів, з якими ще вчора сидів за одним столом, покурював трубку та пив виноградне вино.

Дружина раніше нього усвідомила, що відбувається. Бахтай вже потім зрозумів, що на якомусь незрозумілому чоловікам інтуїтивному рівні, про багато речей жінки знають, тому що... інтуїтивно знаюсь. Зора відштовхнула дочку за спину, похитала волоссям, шепнула йому на вухо: "Відведи Каце, Бахтай, та рятуй кого зможеш!". А потім, впершись руками в боки, вона пішла назустріч натовпу, гучним голосом відволікаючи увагу до себе:

— Що трапилося, сусіди? Чиясь курка заблукала в чужому городі? Зустріли чужинця? Навіщо кричите, немов пожежа трапилася?

Спочатку вражені від несподіванки селяни на якийсь час примовкли, але потім хтось із задніх рядів вигукнув:

— Відьма зуби заговорює, пали відьму!

Крихітна надія, яку на мить відчув Бахтай, обірвалася разом з його серцем... Бо… Цю хвилину він не забуде ніколи: Зора, його кохана, пустотлива, чорнява, білозуба, красуня дружина, розкинувши руки немов великий строкатий птах, впала без духу на курну дорогу. З грудей Зори стирчав ніж. 

Все, що було після цієї хвилини, Бахтай згадував уривками. Час ніби розтягнувся, сповільнився… Задубілий від болю втрати розум, вихоплював події шматками: ось він тягне за руку доньку, Каце тонко підвиває та рветься до матері... ось він штовхає в бік сусіда і кричить: "Швидко, до кибиток"... ось Бахтай проходить повз мертвого Сонакена… Сонакен — найкращий коваль їх табору, до останньої години захищав свою вагітну дружину, за що його і зарубали сокирами прямо на очах малого сина. Син Сонакена, від страху забився під віз, звідки його витягли та силком дотягли до стайні... ось підлітки, які заснули в стайні після вигулу табуна, з розширеними від жаху очима, запрягають коней в кибитки... ось вони вже скачуть, по дорозі підхопивши з собою знахарку Гюлі, яка жила на відшибі... 

Втікачі ще не знали, куди їх ведуть коні. Бахтай та гурт тих, хто вижив, знали тільки одне — вони втікають якнайдалі від пожежі. Пожежа залишилася позаду… але ще довго втікачі бачили у небі сполохи, що висвітлювали їх втечу майже до світанку... світанку, який вже ніколи не побачить велика частина його табору.

Також як і всі їхні сусіди, християни, цигани з табору Бахтая ходили на службу до найближчого костелу, працювали лимарями, ковалями, майстерно ладнали кінську збрую, об'їжджали коней, торгували. На великих ярмарках молоді жінки з табору співали, танцювали, а літні — передбачали щасливу долю за символічну монету. Ніколи не було в їх таборі злодіїв і шахраїв, тому Бахтай не розумів, звідки прийшла біда.

Вже пізніше, набагато пізніше, коли втомлені та голодні біженці — всі, хто залишився у живих з раніше великого табору, розташувалися від безсилля на привалі в лісі. Там вони зустрілися з іншими втікачами з сусіднього селища. Під покровом ночі, сховавшись від людських очей, розмовляючи с тими, хто вижив з іншої громади, втікачі зрозуміли, що ж з ними сталося. 

А сталося наступне: сусідньому феодалу сподобалися землі. Ті самі землі, на яких з якоїсь фатальної випадковості вирішив облаштуватися табір Бахтая с одного боку, а інший табір трохи далі. Ласий на чуже добро сусід, не придумав нічого кращого, ніж влаштувати селянський бунт та тишком захопити собі багаті орні землі.

Потягуючи з фляг міцну наливку і покурюючи, чоловіки зійшлися на тому, що давненько не було в їхніх краях чвар за землю між феодалами-сусідами. Роздобріли цигани від осілого життя: майно завели, кузню побудували, цілий табун розвели на виробництво... І настільки захопилися своїм тихим спокійним життям, що не звернули уваги на те, що скупчилася навколо них заздрість і ненависть.

Та й хто зараз скаже напевно, що стало причиною ненависті? Можливо хтось почув проповідь юродого кликуна, що кричав постукуючи об каміння своєю палицею з бубонцями, що хвороба страшна прийшла в їх краю і викосила багато сіл і міст. І мертві на вулицях падають, не дійшовши до ґанку, що люди самі собі могилу копають і в неї вкладаються, тому що викопати її буде нікому. І що виною всьому "люди темні, що долю відають". Адже це вони — чорноокі, колодязі отруїли та хворобу на довгі часи шляху навколо наслали! І якщо не вигнати їх, то і тут почнеться "мор страшний, чорний".




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше