Глава 5. Чумна знахарка

Ніч перед від'їздом Віра провела в гостях в улюбленої тітоньки. Кілька років тому через якихось спільних знайомих тітка познайомилася з військовим, який нещодавно повернувся з гарячої точки. Роман швидко переріс в скромний розпис у РАЦСі та тітка Ліда переїхала з великої квартири, в якій виросла Віра, до маленької однокімнатної квартирки дядька Валери. Бабуся з Ростиком залишилися жити в колишній квартирі. Зараз з ними тимчасово жив ще батько Віри.

Нова квартира була виділена дядькові Валері за бойові заслуги разом з новою військовою посадою при штабі, так що він міг спокійно дослужити до пенсії. Служба при складі була, як любив казати сам дядько Валера, теплою та не курною. Він ходив на вахту добу через дві.

Коли дядько Валера йшов на добу, Віра могла прийти в гості до тітоньки з ночівлею. Вірі дуже подобалися їх з тіткою затишні посиденьки з ворожіннями, які могли затягнутися далеко за північ.

Це був їх з тітонькою маленький секрет, про який ніхто не знав. Навіть дядько Валера. Перед його приходом тітка Ліда ховала все магічні атрибути у таємну шафку.

Ось і зараз, варто було дядькові Валері заступити на вахту, Віра вже була на порозі квартири тітоньки, очікуючи їх вечірні ворожіння.

За вже сформованою традицією, тітонька Ліда та Віра сідали на маленькій кухні та, в першу чергу, урочисто запалювали свічки. Потім тітка ставила на плиту стареньку, злегка подряпану і покриту кіптявою мідну турку, яку називала джезвою, щоб готувати справжню ароматну каву по-турецьки. Коли кава була готова, тітка розливала її по маленьким білим чашкам, які діставала з сервізу спеціально для ворожіння.

З "мамою Лідою", як іноді Віра називала старшу сестру батька, у неї завжди були довірчі відносини. З тіткою Віра могла поділитися всім, чим хотіла, тому що знала, тітка НЕ ​​буде засуджувати або критикувати, навпаки, підтримає та дасть мудру пораду.

— Ти розумієш, мам Лід, — стиха говорила Віра зі сльозами на очах, — я не хочу повертатися до матері до "того" будинку. Я навіть не вважаю його "будинком", тим самим будинком, в якому хочеться жити... Про місто, взагалі, нічого не хочу говорити. Я ненавиджу це місто. Й справа не в том, що мені якось не подобається місцеперебування. Мені подобається погода та природа, але саме місто ні… 

— Віруня, — заспокійливим голосом говорила тітка, перевертаючи свою чашку на блюдці так щоб кавова гуща правильно та повільно стікало, — поки інакше ніяк, мені шкода. Й постав себе на місце батька, уяви як йому? Йому вже сорок, а він живе з матір'ю та племінником. Твій батько після розлучення не став ділити майно, просто залишив все та пішов геть собі. Забрати тебе до нас з Валерою я теж не можу. Сама бачиш нашу однульку-крихотульку, в якій вже дві людини попами штовхаються... А у вас з матір'ю великий будинок... Та в ліцеї ти зараз вчишся.

Віра все розуміла. Але в душі сподівалася на диво. Те саме чудо, яке дозволить Вірі не їхати до матері. Потім подивилася на свою перевернуту чашку. Може зараз на кавовій гущі з’явиться якийсь знак?

— Ой, Віруню, дивись що у мене, — тітонька усіма силами намагалася відвернути Віру від сумних думок, тому простягнула їй свою чашку, із застиглою кавовою гущею, — я бачу песика. Правда, на Валерку схожий?

Віра заглянула в чашку, намагаючись знайти песика, схожого на дядю Валеру.

— Тьоть Лід, а Юлька що, вагітна?

Юля була дівчиною Ростика, сина тітоньки та старшого двоюрідного брата Віри.

— Де ти це побачила? — З цікавістю запитала тітка, теж заглядаючи до своєї чашки.

— Ну, ось же, дивись, — Віра показала пальцем на знаки в кавовій гущі, — ось твій песик, схожий на дядьку Валеру, а от, дивись, весілля: Ростик з Юлькою, а поруч лялька в пелюшках.

— Вір, не бачу я весілля, правда не бачу... — з легкою досадою в голосі сказала тітка, — А ляльку тим більше... Куди їм ляльку? Ростик ще не закінчив військове училище, Юлька теж ще вчиться… Давай краще твою чашку подивимося?

Вірі тітка, як зазвичай, нагадала успіхів в навчанні та велику любов. Віра розуміла, що улюблена тітонька ніяка ні ворожка. Тітонька Ліда завжди "наворожувала" все саме чудове, світле. Але її передбачення збувалися швидше завдяки випадку, ніж по закономірності. Втім для Віри це не мало значення — їй просто подобалися їх нічні посиденьки. Подобалося, коли вони виливали гарячий віск в тарілку з водою та схиливши голови, розшифровували загадкові знаки, які застигаючи утворював віск.

Вірі подобалося палити зім'ятий папір на величезній таці зі звичайного заліза, оцинкованого "під срібло". А потім, коли папір згорить, затамувавши подих дивитися, як попіл відкидає на стіну химерні тіньові фігури.

Ще більше, Вірі подобалося коли тітка Ліда, звісно виключно у "особливих випадках" діставала пошарпану часом колоду карт, розкладала "циганське віяло" та таємничим голосом пророкувала хрестову дорогу та бубнові клопоти.

Матері Віра про це точно не могла розповісти, тому що та відразу ж розповість про це своїй матері, бабусі Віри. А бабуся, яка жила та бачила, що Віра, нарешті покине "мирське" та долучиться до бабусиної баптистської церкви, влаштує нудну лекцію про те, що ворожіння й чаклунство — гріх, за який Віру обов'язково спіткає боже покарання.

Вже під ранок, засинаючи на кріслі-ліжку у квартирі тітки, Вірі знову наснився сон-продовження про Мірі. У прямому сенсі продовження, тому що уві сні, вона перенеслася буквально на кілька днів вперед з того моменту, як Мірі та Гюлі залишилися жити в лісовій хатинці.

***

Кілька днів Мірі та Гюлі харчувалися грибами, лісовими ягодами та зайцем, що потравив до сілець, які поставила Мірі.

Одним з вечорів відбулася розмова.

— Мірі, дитинко, — серйозним голосом почала Гюлі, — я знаю, що ти знатна мисливиця... не сперечайся, я знаю! А ще я знаю, що скоро осінь, а за нею прийде зима. Нам потрібно знайти селище, щоб домовитися з місцевими на обмін: ми їм зілля від хвороб, може навіть дичину лісову, а вони нам – хліб, молоко, яйця.