Непроханий дар

Глава 12. На Схід від Відня

Доба, протягом якої Віра дивилася "кіно" про загибель Мірі, не пройшла безслідно. Хоча до ранку головний біль так й не пройшов, Віра все ж таки пішла на навчання. У якийсь момент вона просто подивилася в вікно... потім був спалах світла… а далі — темрява.

Віра прокинулася на підлозі коридору. Навколо неї стовпилися учні та вчителі. Десь серед стурбованих очей, звернених на Віру, вона помітила очі Сашка.

— Як ти? — Запитав хтось із натовпу.

— "Швидка" вже їде, — повідомив інший голос.

— А який у нас урок? — Запитав ще один голос ззаду.

— Безпека життєдіяльності, — впевнено відповів інший голос, — бачиш, надаємо допомогу постраждалій до приїзду лікарів.

По натовпу пройшовся стриманий смішок. Проте, відчувалося, що чийсь жарт помітно розрядив напруження. 

До мікроавтобусу "швидкої" Віру, здавалося, проводжав весь ліцей. Це було приємно й неймовірно зворушливо.

У приймальному відділенні медсестра взяла кров на аналіз та кудись пішла.

Віра залишилася одна. Традиційно білі стіни нагадали про те, як вона ще маленькою потрапила до лікарні з нападом гострого апендициту. З того часу Віра не лежала в лікарні, до сьогоднішнього дня.

Через деякий час прийшов молодий доктор, який тримав в руках карту історії хвороби.

— Ну, що, у мене дві новини, — з легкою усмішкою сказав доктор, сідаючи до столу, — з якою починати?

— З гарної, якщо вона є, — вимучено посміхнулася у відповідь Віра.

— Отже, добра новина в тому, що загальні показники в нормі, тобто в організмі немає ніяких запальних процесів.

— А погана новина?

— А погана новина в тому, що тобі доведеться пройти обстеження в відділенні неврології. Скарги на частий головний біль, втрата свідомості... — Доктор зробив паузу, — якщо нічого не відбувається з тілом, то є підозра на неврологічні проблеми.

— Що це може бути? — З переляком запитала Віра. При слові "неврологія" мозок витягнув на поверхню образи з нервовими тиками та іншими ознаками божевілля.

— Багато чого... — багатозначно відповів доктор, — будемо сподіватися, що у тебе просто нервове виснаження. Якісь стреси, нервові потрясіння були в недавньому минулому? Крім, звичайно, навчання... До речі, з вашого ліцею, як й з академії, часто до нас потрапляють з перевтомою.

— Мої батьки розлучилися. Ми з матір'ю залишилися тут. А батько поїхав... — Віра з наміром  акцентувала на зовнішніх факторах. Ну, дійсно, не розповідати ж першому зустрічному доктору, тим більше невропатологу, про свої загадкові сни та  раптові переміщення в минуле? Тоді точно скаже, що Віра з’їхала з глузду та її пора закривати в "божевільні".

Доктор в цей час методично, на диво гарним та розбірливим почерком, заповнював карту. Коли закінчив писати сказав:

— Подзвони матері, або родичам, скажи, щоб тобі привезли речі.

— Я тут надовго?

— Днів на десять точно, потім подивимося, — невизначено відповів доктор та вийшов з кабінету разом з медкартою Віри...

Віру розподілили в п'ятимісну палату на третьому поверсі. Єдиним вільним місцем виявилося ліжко біля вікна. Віра здивувалася, зазвичай місця біля вікна займають першими.

— Там з вікна дме ночами, а вдень сонце занадто яскраво світить, — побачивши на обличчі Віри німе запитання, відповіла одна з сусідок по палаті — худорлява жінка середніх років.

Віра вмостилася на койці з ногами, підтягла коліна до підборіддя та зібралася чекати.

В якийсь момент, Віра навіть не помітила в якій, тіло прийняло горизонтальне положення, вона заснула...

* * *

Біля фамільного склепу фон Шейнів стояла скромна траурна процесія: Геллер, який тримав на руках Аніку, сімейний нотаріус, Марта, кілька слуг та священник з найближчої церкви.

Погода стояла спекотна, тому з похованням довелося поспішати.

Священник читав черговий вірш з Біблії, коли присутні відчули дивні звуки дзвіночків, які лунали звідкись здалеку. Священник перервав читання. Всі мимоволі озирнулися по сторонах. У променях сліпучого полуденного сонця вдалося розгледіти самотнього чоловіка, одягненого в дивний одяг, на якому було нашито багато бубонців, які зазвичай вішають на кінську збрую. В руках людина тримала рибальський підсак, теж обвішаний дзвіночками та бубонцями всіх мастей. 

Ось так, безглуздо підстрибуючи на ходу, під акомпанемент різноманітних дзвіночків, людина прямувала в бік траурної процесії. Коли дивна людина підійшла ближче вже можна було розчути, що він постійно щось бурмоче. Його голос, як й хода були нерівним, з різкими переходами від бурмотіння до пронизливого крику.

— Лярва повернула свій справжній вигляд!!! Повернула, повернула!!! Але ВОНА не зникла! Вона тут!!! — Для посилення ефекту від своїх слів людина заторохтіла підсаком, як величезним брязкальцем, — Геть! Геть, мерзенне кодло!

Здалеку голос здався Геллеру знайомим. На якийсь фразі Геллер дізнався за голосом дивної людини голос.. Зікхарта! По спині Геллера пробігли крижані мурашки.

— Ви, нічого не знаєте!!! — Кричав Зікхарт, звертаючись відразу до всіх й ні до кого особисто, — Вона тут, серед нас! Ходить, лупає своїми чорними очима! Але ви не бачите ЇЇ! Тільки Зікі все бачить! Бачить-бачить! Ось ВОНА, йде... йде, — перейшов на бурмотіння Зікхарт, — Зікі піде за НЕЮ, Зікі наздожене лярву... наздожене-наздожене... та вижене її геть. Зникни! Цур, мене, цур! — Здавалося, що Зікхарт почав відмахуватися підсаком від невидимої істоти, — Геть!!! Геть, гадюка!

Під супровід численних дзвіночків, які дзвонили на всі лади, божевільний пританцьовуючи та підстрибуючи попрямував до лісу.

Учасники траурної процесії застигли в німому подиві.

Думки Геллера металися від того, що пробурмотів божевільний Зікхарт: "Невже, Мірі, залишилася жива? Хоча ні, ось же вона... ось її холоне тіло лежить у труні поруч з труною батька..."

"Янголе мій, — подумки звернувся до Мірі Геллер, — якщо ти мене чуєш, пішли знак!".




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше