Несказанне лишилось несказанним

Вона мені сьогодні подзвонила

Вона мені сьогодні подзвонила...

Звичайний день. Звичайний вихідний. І все – як завжди. Монотонно лине час. Як завжди в такі дні після обіду я лежу перед телевізором. Бездумно клацаю пультом, переключаючи канали і ніде довго не затримуючись. Чи немає нічого цікавого, чи мені просто не до перегляду телепередач... Мимоволі ловлю себе на думці: « Що ж насправді я роблю: дивлюся телевізор чи просто думаю? Тільки от біда – про що і про кого мені думати?»

Раптом моє звичне бездіяння перериває сестричка, майже влітаючи в кімнату:

-Тебе до телефону! – в Наталочки надто збуджений і стривожений вигляд.

- Хто? – мені зовсім не хочеться вставати і говорити з ким-небудь. Так рідко вдається залишитися на самоті, наодинці з собою, зі своїми думками. І ось несподівано цей дзвінок – цікаво, кому знову заманулося мені набридати. Сказав же хлопцям – сьогодні зайнятий, нікуди не піду.

- Вона не назвалася. Просто попросила покликати тебе, - у голосі сестри відчувається тривога і цікавість.

«Вона? Хто б це міг бути?», - думки заметушилися в голові і дивне передчуття охопило мене.

- Алло. Я слухаю.

- Я хочу побачити тебе.

- Хто говорить? – мимоволі вирвалося у мене, настільки я був приголомшений. ЇЇ голос! Я міг його впізнати серед тисячі. Через роки і кілометри він звучав у моєму серці. Вона не раз приходила до мене в снах, забираючи спокій і зникаючи безповоротньо і назавжди, як тоді, п’ять років тому назад, п’ять довгих років. І ось її голос знову звучить для мене, звучить насправді.

- Я хочу побачити тебе. - Просто повторила вона. Так, ніби ми тільки вчора бачилися чи спілкувалися.

- Де і коли?

- В парку. Через п’ятнадцять хвилин, - тільки й мовила. І поставила трубку, не чекаючи відповіді: згоди чи відмови. Вона знала, що я прийду. Вона відчувала це.

О, Боже! Але ж так багато пройшло часу! Але ж усе змінилося... Мене кинуло в жар.

Тільки тепер я помітив, що сестричка досі стоїть на порозі. Вона чекає пояснень, але мені не хочеться нікому нічого пояснювати. Та й що сказати, коли сам нічого не знаєш?

Я швидко зібрався. Глянув на годинник – мені залишилося десять хвилин, отже, треба йти.

- Ти надовго? – запитала Наталочка.

- Не знаю, - я сказав правду. Адже я дійсно не знав, надовго йду з дому чи ні. Я взагалі нічого не знав. Лише знав, що вона хоче побачити мене, і зараз це було найважливіше.

Тільки ступаючи затіненою алеєю парку під навскісним промінням призахідного сонця я згадав, що ми не домовились, де саме зустрінемось. Не задумуючись,  я попростував до місця наших давніх зцустрічей. Інтуіція мене не підвела – адже це вона. Я відчув це, а не побачив. Від стовбура страрої сосни відділилася темна тінь і рушила в мою сторону. Сонце засліплює мене і ніби супроводжує її. Під багряним промінням пишне волосся чарівним ореолом стікає по її стрункій постаті. Я не можу бачити її обличча. Плавним порухом руки вона ніби поправляє зачіску, і я відчуваю, що вона теж хвилюється. Вона ніби пливла мені назустріч. Мені хотілося кинутися до неї, схопити в обійми, пригорнути до серця, але мої ноги стали дуже важкими, ніби вилитими з чавуну. І я не міг побігти, а тільки йшов, і мені здавалося, що я йду надто повільно, цілу вічність.

Ще мить. І ще, і ще... і ми зустрілися серед стежини, як серед життя.

  • Привіт! – це все, що я спромігся їй сказати.

За ці довгі роки розлуки серед сотень безсонних ночей я підібрав і продумав тисячі раз слова, які хотів би сказати їй при зустрічі, багато-багато гарних слів, слів вічного кохання. А зараз, коли я побачив її, всі слова миттю пропали. Я просто стояв і дивився на неї, як зачарований. Я відчував її подих, тепло її тіла, її близькість. Дмухнув вітерець і пасмо її волосся доторкнулася моєї щоки. В моїй голові запаморочилось, як в юності, від її присутності. Взявши двома руками її ніжну руку мимоволі стиснув, підніс до уст, потім притулив до своєї палаючої щоки. Вона зашарілася. Я навіть відчув, як шалено забилося її серце.

  • Підемо звідсіля, - мовила стиха і відняла руку.

Ми попрямували в глибину парку. Зупинилися на місточку через річечку. Вона обперлася ліктями на перила, задивилася на воду. «Ось так лине час, як ця вода», - подумалось мені.

-Ти не хочеш нічого мені сказати?

- Ні, - вона навіть не відірвала погляду від води.

А я дивився на неї, дивився і не міг надивитися, намагаючись закарбувати в пам'яті милий профіль, постать.

- Може, ти чекаєш, щоб я щось розказав? – почав я нерішуче.

- Я просто хотіла побачити тебе.

   Вона глянула мені просто у вічі. В її погляді зблиснула іскорка тривоги, якогось невимовного смутку чи просто жалю. Я ніжно обняв її за плечі, пригорнув до себе. Вона не пручалася, хоча й на обійми не відповіла – не подалася до мене всім тілом, як раніше. Нахилившись над її обличчам я чомусь не насмілився поцілувати її в гарячі напіврозтулені уста. Натомісь обсипав обличча і шию гарячими поцілунками. За мить вона заховала голову мені на грудях, важко зітхнула, ніби схлипнула.

Швидко опустилися сутінки і від річки потягнуло вогкістю, вечірньою прохолодою.

Вона ніби стрепенулася. Взяла мене за руку:

- Підемо.

Стежина вивела нас до закинутого танцмайданчика. Мимоволі ми зупинилися і поринули у спогади,  у наші спільні спогади.

Вона стиснула мою руку, заглянула в обличча своїм довгим сумним поглядом:

- Мені пора.

- Ми навіть не поговорили.

- А може, краще не треба - дуже багато часу пройшло. Все змінилося і ми змінилися. Можливо, нам навіть немає про що розмовляти...

- Може й так. А все ж таки ти позвонила мені...

- Я прото хотіла побачити тебе, - вона не дала мені договорити.

- Підемо, я проведу тебе.

- Ні, краще не треба. Ну що ж, пока.

Я не втримався, пригорнув її до своїх грудей, поцілував. Її губи дійсно були гарячими і такими жаданими.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше