Сходинки

Сходинки

Сходинки…

Сходинками                        

ступиш

можливо

в майбутньому

коли-небудь…

Ти любиш…

Не любиш

чи любиш?

А, може,

не треба

чи треба?!

Сходинки… сходинки твого життя. Сходинки вверх чи вниз, в минуле чи в майбутнє. Сходинки не бувають теперішніми. Вони можуть бути або тільки ті, які ти вже пройшла, або які  ще пройдеш коли-небудь, або ті, які, можливо, не пройдеш ніколи... На сходинках не можна зупинитися - вони не можуть бути ціллю твого походу. Це рух, просто рух, а, отже, просто життя.

Життям починається новий день. Життя джерелом б’є з-під ледь припіднятих повік. Промінням вранішнього сонця вривається у вікно, ніжним літнім вітерцем шурхотить у кроні твоєї улюбленої акації. І ти смієшся, ти радієш, ти, наче дитя, підставляєш обличча, груди, руки цьому щемно-ніжному сонячному зайчику, цьому легенькому подиху вітерця, який упорхнув у відчинену кватирку і зараз, як повноправний господар, розгулює квартирою: шурхотить вчорашньою газетою на столі, грається фіранкою і твоїм волоссям.

За вікном білий цвіт акації мерехтить світлячками у зелені листя, дарує чарівний аромат. Сьогодні ранок видався напрочуд гарним й Ольга, все ще поміхаючись, випорхнула з-під білосніжних простинь у рожеві м’якенькі домашні тапочки. Легенький халатик накинула на плечі й поспішила на кухню. За мить з горнятком пахучої кави й тарілем домашніх тістечок вийшла на балкон.

Місто дихнуло на неї вранішньою прохолодою,  шумом автомобілів і віддаленим погуком потяга. Та все ж вікна і балкон її квартири виходили у двір старого п’ятиповерхового будинку, а висока акація розкинула віти прямісінько перед її вікнами, й Ольга почувала себе у своєму гніздечку комфортно й спокійно, наче відмежована від усього світу. Вона любила саме так починати свій день – з чашки кави й домашніх тістечок (недаремно простояла вчора піввечора біля плити – пасощів вистачить майже на тиждень).

Потім дівчина досить довго пробула у ванній – сьогодні  був вихідний і в неї було більше часу, ніж звичайно. Вона стояла під душем і розглядала себе в дзеркало. Волосся, майже чорне від води, струменіло по плечах. Правильні риси обличча. Ціпкий погляд карих очей. Фігура дозволяла їй їсти не тільки тістечка. Легкий загар уже встиг торкнутися юного тіла: опуклих плечей, пругких грудей, струнких гарних ніг. Так, красою доля її не обділила. Щастя б іще...

 Та... день видався справді чудовим і думати ні про що не хотілося. Ольга швиденько висушила волосся, одягнулася і випурхнула з будинку на вулицю, в місто, на волю... туди, де вирувало життя...