Пройдений етап

Пройдений етап

«От все і закінчилось...» - полегшено зітхнула Наталія Іванівна, коли зачинилися двері класу за останнім учнем. Звична посмішка, як маска, зійшла з обличча. Вона сіла за свій учительський стіл, вперше за весь цей навчальний рік розслабилася, витягнула ноги і заплющила очі.

Сьогодні пролунав останній дзвоник, відбулася урочиста шкільна лінійка, потім класна година і ось її пташенята – першокласники розлетілися на канікули. І тільки тепер вона збагнула, що дуже втомилася. Адже за весь навчальний рік вона не пропустила жодного робочого дня – на кого ж їй було залишати її діток?! І сама намагалася не хворіти, й коли син захворів – відвезла його на лікування до бабусі. Адже тридцять пар допитливих очей щодня заглядали їй у вічі, ловили кожне її слово, намагалися утвердитися в її свідомості як часточка її життя, як те, без чого вона ніяк не зможе прожити й дня.

І ось всю цю гамірливу малечу розібрали батьки на канікули, й вона залишилась одна. Так тихо і незвично. Чогось не вистачає... і спокій уже зовсім не потрібний. Не хочеться ні відпочивати, ні подбати про себе, ні виспатися, ні кудись поїхати, про що так довго мріяла під час навчального року.

Наталія Іванівна пройшлася по класу, взяла кілька зошитів і почала їх розглядати. За такими невмілими й несмілими рядочками старанно і не дуже виведених слів їй бачилися її малюки. Ось Оксанка, чепурна хохотушка. Завжи акуратна й прибрана, як лялька, з двома тоненькими косичками, прикрашеними квіточками чи бантиками. Дуже весела й завжди усміхнена. Завжди знайде причину, щоб посміятися, ніколи не плаче й не ображається, та й сама нікого не ображає. Ось такий маленький згорточок радості й веселощів. А ось Миколка – повна протилежність Оксанки. Завжди насуплене й чимось невдоволене хлопча. Чомусь саме його в класі завжди всі ображають. Хоча частіше не ображають, а він сам за образу сприймає якесь слово, чи дію, чи просто те, що на нього не звернули увагу. Часто плаче, ходить насуплений, ні з ким не хоче дружити.

Пригадався випадок, коли Марійка підсіла на перерві до Миколки з новою книжкою. Вони разом розглядали малюнки, щось збуджено обговорювали, навіть намагалися перемалювати якихось казкових героїв. Хлопча зацікавилось, навіть брівки розрівнялися, на обличчі заграла якась ледь вловима усмішка. І все б добре, якби Марійка на іншій перерві не зацікавилась розмальовкою у Насті – тут же плач, крик, порваний малюнок і впевненість в тому, що його знову образили. Дуже важко працювати з такою дитиною, беручи до уваги ще й те, що мама Миколки завжди впевнена, що її синочка всі ображають, а сама навіть не намагається в чомусь розібратися і допомогти своєму малюку перш за все збагнути свої бажання й можливості й змінити своє відношення до навколишніх.

Наталія Іванівна замислилась. Її малюки знову постали перед нею. Канікули тільки розпочалися, а вона вже знову безперервно думає про них. Вона так багато ще хоче їм сказати, стільки вмінь і навиків привити своїй дітлашні! Всім разом і кожному особисто вона повинна відкрити цей великий світ. Вчителька не уявляє й дня без цих одвічних турбот про дітей. Адже її життя сплелося в одну широку дорогу разом зі всіма стежинками її дітей: і тих, яких вчить зараз, і тих, яких вже випустила в середню школу, і навіть тих, які вже приходили до неї як до першої вчительки на зустрічах випускників. Кожен з учнів зайняв якусь часточку її безмежного серця, й всі радості й болі дітей відбиваються у її особистій долі, в її житті.

Здавалося б, життя вчительки досить спокійне і монотонне, нічого нового й цікавого не може бути в ньому, як і нічого страшного, непередбачуваного. Та це не зовсім так, адже кожен учень і його доля – це й часточка її долі. Всі проблеми в сім'ях дітей – також її проблеми. Адже душа дитини, як дзеркало, в якому відбиваються сімейні радості й невзгоди. І саме до вчительки, скоріше мимоволі ніж свідомо, поспішає дитя зі своїми почуттями й переживаннями. І їй, учительці, передаються ці всі душевні тривоги і крім свого життя вона ще й переживає часточку життя кожного з своїх учнів.

Чи може вона назвати пройденим етапом свого життя ще один закінчений навчальний рік, чи ще один випуск, чи ще одну зустріч з випускниками?

Прожитим – так, а ось чи пройденим?

Буквально минулого тиждня її колишня учениця Олечка народила синочка. Так склалося, що саме вона, Наталія Іванівна, разом з батьком дівчини забирали породіллю з малюком додому. Мати Олечки на заробітках, а батько дитини покинув синочка ще до народження. Чи могла Наталія Іванівна відмовити Олечці на її прохання? Хоча пройшло вже стільки років і в дівчини було багато інших вчителів, та саме до неї колишня учениця звернулася у скрутну хвилину.

І ще одна історія, мов кадрами фільму жахів, проплила перед очима. В їхньому містечку сталася страшна аварія: в сильну ожеледь автобус вилетів на узбічча й ударився в старезного дуба. Серед загиблих були батьки її колишнього учня Влада, а він сам досить довго пролежав в лікарні зі струсом мозку і значними переломами. Не одну ніч вона просиділа біля ліжка хворого, поки він прийшов до тями. А ще важчими були похорони батьків юнака, такої хорошої дружної сімейної пари. Не даремно говорять, що Бог першочергово забирає найкращих...

Та були й приємні моменти й щасливі зустрічі. Ось минулого року Наталія Іванівна була запрошена на весілля своєї колишньої учениці Настуні, де й зустрілася з багатьма своїми випускниками. Море радості й приємних спогадів подарував їй той чудовий день.

Отже, ще один рік прожито. Та не пройдено – в її малюків ще все життя попереду, й вона переживатиме все разом з ними.

Наталія Іванівна відчинила навстіж вікно класу, вдихнула на повні груди й усміхнулася майбутньому: нехай все буде добре в її пташенят – хай відпочинуть за літо, наберуться сил, і восени – знову в путь, вона знову поведе їх доріжками життя...