Несказанне лишилось несказанним

Передчуття весни

Передчуття весни

 

Ще вчора сонечко так яскраво усміхалося землі, що пробуджувалася від довгої зимової сплячки, а легенький вітерець бавився гілочками молодого персика з набубнявілими запашними бруньками. А сьогодні розгулялася Явдоха – витрушує свої килими, покриває дрібним сухим скрипучим снігом все навкруги. Глянеш у вікно – темно і страшно, сірість аж до кісток пронизує своєю мерзлякуватою неприступністю. І ніби й не видно, щоб ішов сніг, та все ж холоднюща, майже невидима, пороша з дрібних іскристих льодяних колючок загортає хугою землю і все-все навкруги… Де й ділася вчорашня весна?! Виходиш на вулицю, і тебе аж до кісток пронизує морозний рвучкий вітрище, випущений з широких рукавів злюки-Явдохи. Ой, не дасть, не дасть вона так легко і гарно прийти красуні-весні, заквітчати все навкруги й радувати нас своїм теплом та безмежною щирою ласкою…

Загортаєшся якомога щільніше у великий теплий шарф і ніби несміливо оглядаєш важкі сірі хмари, які снують, мов біснуваті, по всьому небу й все сіють і сіють на землю холод і сніг. І раптом десь там вдалині помічаєш щось ніби живе, дивне, як клапоть іншорідної маси від всесвіту.

І відразу навіть не збагнеш, що то: чи щось було, чи мариться… та вже навіть не бачиш, а відчуваєш якимось шостим почуттям наближення чогось приємно-звабливого, теплого і довгоочікуваного. І тільки через якийсь час осягаєш розумом цю іскру тепла і надії – то так крізь важку сірість хмар та негоди пробиваються до тебе, до твоєї свідомості невеликі клаптики весняного, такого глибокого і голубого, неба! Як ніжні очі незабудок вони вдивляються в твою душу і вже уста самі шепочуть тобі (чи то й не уста, а сама душа?): «Не забудь… Вона йде! Вона вже тут! Уже весна!»

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше