Несказанне лишилось несказанним

Засніжило...

Засніжило

Засніжило. Дерева і кущі стоять у чарівній казковій поволоці. Йдеш стежиною між дерев, розглядаєш чудернацькі візерунки сплетених верховіть, засніжені кущі та прибиті до землі пожухлі трави під свіжим снігом. Під ногами потріскує сніжок на морозці. В обличчя – свіжий подих зими. Підходиш до берега Дністра і вдивляєшся у далечінь. Від берега трохи примерзло, а посеред річки – хоч і дещо лінива, та все ж течія… Важкі каламутно-сірі хвилі, мов перегортаючи сторінки буття, задумано верне старий сивий Дністер. Вдивляєшся у морок водоверті і, відчувши важкість і тривогу, намагаєшся відвести погляд до горизонту. А там! Передвечірній червонуватий таріль сонця ховається за сірістю дерев десь там за обрієм. І тільки останні промінчики вириваються, ніби з небуття, ковзають по воді, по першому сніжку, по стежинці в тебе під ногами і зникають у мерехтінні тисячі діамантів недоторканості і свіжості першого снігу…

Олена Гешко

Подобається

#2554 в Молодіжна проза
#3409 в Сучасна проза

У тексті є: перше кохання, описи природи рідної землі, художнє бачення сучасної реальності

Відредаговано: 06.06.2020

Додати до бібліотеки

Поскаржитись