Частина перша. Самотність

23 вересня, понеділок

   «То це воно? Похмілля»

   Зранку наступного дня Інна сповна відчула все, що несе за собою це слово. Нудота, жахливий головний біль, неймовірна спрага і цей неприємний присмак в роті. Ніяка випита кількість алкоголю не варта цього стану.

   Приклавши немалих зусиль, їй все-таки вдалось підняти себе з ліжка. Правда не одразу. Спочатку вона прийняла сидяче положення, після чого в неї закрутилась голова. Виглянула у вікно і задумалась. «Скільки ж я вчора випила? Що взагалі вчора відбувалось? Все як в тумані. Невже гулянки завжди залишають після себе стільки питань». 

   На годиннику майже сьома. Тільки світає. Інна вирішила скористатись часом і усунити цей неприємний стан. Для початку відчинила вікно. Кімнату вмить заполонили приємний холод і спів ранніх пташок. Навшпиньках дібралась до ванної кімнати.

   Близько десяти хвилин вона провела в обнімку з унітазом. Після цього чистила зуби майже п’ятнадцять хвилин, намагаючись прибрати сморід з рота. І гарячий душ, щоб змити весь вчорашній гріх.       

   Привівши себе до напівлюдського стану, Інна рушила до кухні, щоб повністю знищити синдроми похмілля. Склянка молока допомогла не одразу. Після неї вона приступила до нейтралізації зневоднення. Вмістилось не більше трьох літрів води. Після такого приймати сніданок бажання не було. Тому близько восьмої Інна повернулась до кімнати.

   З нею залишився лише головний біль. В кімнаті було прохолодно. Через вікно проникали перші промені раннього сонця. Біля вікна був стіл, завалений паперами, книгами і підручниками. Після першого вересня Інна повертається сюди не часто. Максимум, щоб іноді зробити домашнє завдання.

   Вона всілась на ліжко і почала згадувати. В голові не лишилось майже ніяких подробиць, про школу. Останнє, що Інна змогла згадати це…

   Поцілунок Христі.

   Важко уявити, що це сталось. Вони ж обидві були тверезі. Через деякий час Інна згадала, що це був просто невдалий жарт Христі. Хоча щодо цього вчинку в неї неоднозначні відчуття.

   До початку уроків ще ціла година. Інна згадала, що через неї Соня ледь не... Навіть натяк на думку лякав її. Потрібно провідати новеньку.

   Зібравшись, Інна попрямувала до виходу. З вітальні пролунав жіночий голос:

- Сьогодні ти рано.

   Дівчина розвернулась. Перед нею стояла русоволоса з проблисками сивини жінка. Інна дивилась в змучені сірі очі своєї матері.   

- Маю зайти декуди перед школою, - сказала Інна. Вона старалась згадати реакцію мами на свій стан вночі, але не виходило.

- Не скажеш куди? – сказала мати, всівшись на диван. 

- Щось не так?

- Як в тебе справи з навчанням?

- Ніби все гаразд.

- Ти впевнена?

- Якщо питаєш, то можна здогадатись, що ти уже все знаєш.

- Тамара Степанівна дзвонила кілька днів назад. Казала про твої численні пропуски. Не виконані завдання. Оцінки стали гірші, порівняно з минулим роком…

- До чого ти ведеш? – сказала Інна, хоча прекрасно знала, що мати скаже далі.

- Інно, не ображайся, але мені здається, що твоя нова подруга не дуже добре на тебе впливає.

   Дівчина задивилась на маму. В очах обурення, злість і непорозуміння.  

- Як її звуть? – сказала Інна.

   У відповідь мовчазний погляд матері.

- Мамо, як звуть мою нову подругу?

   Знову тиша.

   Інна ледь не в сльозах кинулась до дверей. Матір піднялась.

- Я просто хочу, щоб в моєї дочки було майбутнє, - сказала вона.

   По щоках дочки потекли сльози. Вона щосили стискала губи, щоб не крикнути. Не повертаючись, сказала через зуби:

- Буду пізно, - сказала Інна і гримнула дверима.

   Сльози швидко висохли під теплим вітром. Та неприємний осад залишиться до кінця дня як мінімум. Інна йде в школу з надією прийняти свій особистий антидепресант. Зараз лише це їй допоможе.

   Ця перепалка забрала стільки часу і енергії, що Інна вирішила відкласти похід до лікарні і одразу поїхала до школи.  

   Сьогодні Христі в школі не було. Надія Інни, що її подруга сьогодні прийде, прожила не довше двох перших уроків. Вона могла зрозуміти, коли та не прийшла на Мистецтво. На Фізику вона ще ні разу не являлась. Але, коли Христя пропустила Хімію, Інна запідозрила неладне. Христя обожнювала цей предмет і знала його чи не найкраще в класі.

   Четвертим уроком була Історія. Як же Інна не зручно себе тут почувала після вчорашнього. Ще й історик якийсь підозрілий сьогодні. Зазвичай на позитиві, сьогодні поводиться так, чи то щось знає, чи боїться чогось. «Звичайно, Інно, він помітив цей пиздець, який ви за собою залишили. Надійся, що він не знає, що це ви».

   Анатолій Іванович. Йому було злегка за тридцять. Коротке світло-русе волосся. Весь навчальний рік його зовнішній вигляд не змінювався: все та ж біла сорочка і темно-синій костюм. В іншому образі Інна його майже ніколи не бачила і їй було складно уявити його в іншому обліку. Він здавався їй трішки збоченим, але загалом був добряком.

   Ще на перерві, коли всі тільки заходили до класу, історик підійшов до Інни. Так сильно її серце гупало.. вчора.

- Все гаразд? Ти якась не така сьогодні, - сказав він.

   «Те саме можна сказати про тебе»

- Та все добре. Просто голова розболілась.

- Надіюсь, нічого серйозного, - сказав історик, сівши поряд. - Послухай, я розумію, що мій предмет далеко не з легких. Та я знаю твій рівень. Мене хвилює те, що ти показуєш останнім часом. Це набагато слабше, ніж було минулого року. Це тільки початок, тому ти ще маєш час розібратись. Зберися.

   «Ви що зговорились, чи що?»

- Я вас почула, - сказала Інна, натягуючи посмішку.

   Видихнула вона після того, як історик благополучно покинув її зону комфорту. Та спокій продовжувався недовго. Ще одна ракета, на цей раз побільше, вирішила добити настрій Інни.

- Навіть не підходь, Вікторія. Я сьогодні не в настрої для того, щоб сратись з тобою, - сказала Інна, перш ніж та встигла видати хоч щось.