Нескорені вітром

Частина третя. День третій

16 жовтня, середа

   Інна могла би звикнути до цього. Останні дні вона живе в своєї подруги. Дім їх. Лише Таня час від часу приходить роботи, щоб побачити вигляд нормального ліжка. Сьогодні вони з Христею знову не спали майже до світанку. Продумували їх наступний крок. Та ця безсонна ніч не обвінчалась успіхом.

   Христя проснулась перша. Інна в одній футболці спустилась до неї.

- Ти так рано прокинулась, - сказала вона.

- Уже десята, - сказала Христя, готуючи сніданок.

   Інна підійшла поближче. Вона рада бачити, як подруга ще знаходить в собі сили сміятись. Хоч і не так як раніше, її це рятувало. Можна було б і в депресію впасти з останніми знахідками. Христі мало б бути важче, але вона посміхається.

   Також Інна помітила, з якою енергією Христя носилась по кухні. При тому, що обидві спали менше чотирьох годин. Вона присіла на барний стілець.

- Ти така енергічна. Коли прокинулась?

- Два косяка і баночка енергетику повернули мене до життя, - сказала Христя. – Тобі би також не завадило.

- Ну дякую, якось обійдусь.

   Поки подруга куховарила, Інна виглянула у вікно. Згадала, що творилось з погодою вчора. Була справжня буря, яка протрималась до ночі. Сьогодні ж від бурі лише згадка у вигляді поодиноких калюж. Відчинила вікно. Холод без пощади пронісся по шкірі. Насолодившись свіжим повітрям, зачинила його.

   Стукіт тарілок призвав її назад на кухню. Сніданок уже холонув за барною стійкою.

- Омлет? – обурилась Інна.

- Тебе щось не влаштовує?

- Просто ти тут так старанно щось робила. Думала, це щось грандіозніше.

- В нас немає на це часу, - сказала Христя. -  Поки ти спала, я продумала наші наступні кроки.

- Я тебе слухаю, - сказала Інна і приступила до омлету.

- Я хочу, щоб це залишилось інтригою для тебе.

- Як забажаєш.  

   Близько полудня дівчата стояли біля своєї цілі. Бездоріжжя завело їх за місто. Перед ними стояв двоповерховий будинок, віддалений від решти в гущі лісу. Він був не такий сучасний, як інші: оббитий бурими дошками, вікна з дерев’яною рамою, з якої облазить краска. Бур’яни почали захоплювати територію, бруківка заросла зеленню.

   Інні одразу не сподобалась тутешня енергетика. Вона обережно йшла за спиною подруги, вічно оглядаючись. Христя досі не повідала, що це за місце і що вони тут забули. Ніби від цього їй би стало легше.

   Зачинені двері зупинили їх.

- І як ми потрапимо всередину? Надіюсь на твою імпровізацію.

- Я також, - сказала Христя. – Відійди подальше.

   Інна зробила кілька кроків назад, не зводячи очей з Христі. Та уразила двері ногою. Ще раз. Тепер вхід вільний. Інна не здивувалась цьому радикальному рішенню подруги, лише зіщулилась декілька разів.

- Заходимо, - сказала Христя, після чого зловила осуджуючий погляд подруги. – Що? Тут все-одно ніхто не живе.

   Всередині все так же старовинно, як і зовні. Бурі скрипучі дошки на підлозі, бордові шпалери з панелями. Меблів та будь-якої техніки тут уже немає. На поверхнях з’явився перший шар пилу.

- Ти поясниш, чий це дім і що ми тут шукаємо? – сказала шепотом Інна, хоч і розуміла, що тут нікого, крім них немає.

- Це дім Роми. Був. Її батьки звалили звідси ще у вересні. Батьку запропонували роботу в Київській області. А як би Рома захотіла повернутись… Вони ніколи мені не подобались.

- Що ми тут шукаємо?

- Ще не знаю.

- Ти серйозно?

- Я не знаю, що ми шукаємо. Але я знаю, де шукати.

   Інна лише закотила очі і піднялась за подругою по скрипучих сходах. В вузькому темному коридорі Христя впізнала двері в кімнату Роми. Набрала повітря, ніби перед зануренням, і увійшла.

   В кімнаті так же було пусто. Через два вікна проникали осліплюючі промені сонця, які підсвічували кожну пилинку, що літала в повітрі. Все всередині завмерло. Після зникнення подруги вона і не очікувала знову тут опинитись. В голові мимо волі програвались всі моменти, проведені з Ромою в цьому місці. Вона дорожила ними. Їй потрібно було кожен раз забиратись в цю кімнату через вікно, аби подрузі не діставалось від батьків. Це був заборонений плід, який Христя без роздумів зривала кожного разу, коли була можливість. Вона не спішачи пройшлась через кімнату і присіла в кінці. З усмішкою розглядала кожен квадратний сантиметр, що від неї залишився. Підійшла Інна і присіла поряд.

- Я би не подумала місяць назад, що ти настільки сентиментальна. Хоча зараз навіть якось звикла, - сказала вона.

- Іди ти, - відповіла Христя. – Я і справді стала плаксою. Але мені так набридло все ховати в собі.

- Ми так змінились за останній місяць.

   Інна глянула на обличчя подруги, освітлене палким сонцем. Взяла її руку.

- Ми знайдемо Рому. Я обіцяю.

- А якщо…

- Головне вірити.

- До дупи віру. Кому вона потрібна, - обурилась Христя. 

- Ромі потрібна, - сказала Інна і піднялась. – Тепер пора підніматись і забрати те, за чим ми сюди явились.

- Воно під тобою, - сказала Христя, піднявшись.

- Що?

- Під тобою. Відійди назад.

   Прогнавши подругу, Христя опустилась на коліна. Підняла не прикручену дошку і відклала в сторону. Глянула на подругу. Та не зводила з неї зацікавлений погляд. Несміливо засунула руку в темряву.

- Є там що? – сказала Інна, яку розривав інтерес.

   Христя старанно старалась нащупати хоч щось. Коли це сталось Інна прочитала це по виразу її обличчя. Та вийняла целофановий пакет, який щільно щось обгортав. Дівчата переглянулись. Інна присіла на коліна поруч з подругою і вони разом розгорнули пакет.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше