Розділ 27

Рука Гордія сильніше стиснула мою талію, а мені нічого не залишалося, як мило усміхнутися йому. Увесь цей час тато надто уважно спостерігав за нами.

— О, ти вже приїхав! — здивувалася Аріна.

Вона повільно попленталася в бік батька, а він швидко поцілував її в щоку. Моя усмішка одразу ж упала, а я відчула неприємний укол ревнощів. Аріна усміхнулася йому та на декілька секунд пригорнулася до його грудей. Я відвела погляд, бо мені не подобалося дивитися на це. Тато так легко відмовився від мене, наче я ніколи й не була його донькою. Може, він завжди Аріну любив більше? Я раніше не помічала цього, але тепер уже з’явилися сумніви. Гордій раптом міцніше притиснув мене до себе та легко поцілував у голову. Я здивовано глянула на нього, а він усміхнувся та підморгнув мені.

— Ну що, будемо вечеряти? — спитав батько. — Та спершу мені потрібно у ванну. Страшенно втомився з дороги.

— Я нічого не приготувала, тому замовлю щось з доставки, — сказала Аріна.

Тато кивнув їй, а тоді попрямував до коридору. Аріна, усміхаючись, побігла до кухні, щоб зробити замовлення з найближчого ресторану. Я ж просто стояла посеред вітальні з Гордієм, що обіймав мене.

— Ух! — я вдарила його ліктем в бік. — Відчепися від мене! Так міцно тримаєш, що я зараз задихнуся. Ще й ці твої парфуми. Ти всю пляшку вилив на себе, чи що? Я вже ледве дихаю біля тебе.

— Мені здавалося, що тобі подобалися мої парфуми, — сказав Гордій, дивлячись мені в очі. — Ти завжди так нюхала мене вночі, хоч і думала, що робиш це непомітно.

— Хто тебе нюхав? Я? Ти взагалі вже з глузду з’їхав?! Я... Я не нюхала тебе ніколи! Ти огидний мені.

Це неправда, і я таки частенько дозволяла собі вдихати його запах. Він мені справді подобався, але я краще помру, ніж зізнаюся йому про це зараз.

— Настільки огидний, що ти кожної ночі приходила до мене? — спитав він, примруживши очі. — Потім лежала на мені та говорила, як тобі зручно.

— Може, брехала? І взагалі це вже в минулому, зрозуміло? Я більше ніколи не прийду у твою кімнату. Запам’ятай мої слова, Гордюша! Це, — я показала пальцем на нього і на себе, — кінець.

— Це тільки початок, Поліно.

Він уважно дивився на мене, а я все ж змирилася з його близькістю та важко видихнула. Гордій чомусь мав надто впевнений вигляд, наче справді думав, що я так легко пробачу йому. Так, у мене дійсно є слабкість перед ним, але моя гордість не дозволяла мені зараз закрити очі на все, що він зробив. Я була ображена, і ця образа нікуди не зникне. До того ж він не попросив у мене пробачення, хоч і казав, що готовий це зробити. Напевно, збрехав...

— Арінко, як там справи? — спитав тато і попрямував до кухні, де досі була сестра.

— А як там справи у Полінки не цікавить? — тихо пробурмотіла собі під ніс.

Я мовчки проковтнула образу та опустила голову. Розуміла злість батька, але водночас сподівалася, що він хоча б спробує почути мене. Та йому було байдуже. Треба подякувати за те, що хоч не прогнав, але мені було б легше, якби він таки зробив це. Бачити його любов до Аріни та не мати змоги відчути те ж саме — це дуже боляче.

Долоня Гордія лягла на моє плече, а я здригнулася від несподіванки. Коли глянула на нього, то помітила, що він уважно спостерігає за мною. Мені не хотілося його фальшивої підтримки, тому я просто скинула долоню хлопця зі свого плеча. Він забрав свою руку навіть з моєї талії, даючи мені свободу. Я трохи відійшла від нього та полегшено вдихнула повітря, у якому не було його запаху, що мало не зводив мене з розуму.

Через декілька хвилин повернувся батько та запросив нас до столу. Я трохи вагалася, а ще з’явилося бажання втекти звідси. Але куди? До будинку Гордія, де мене ніхто не хоче бачити? Я втомлено видихнула та попрямувала до великого столу, де ми раніше завжди вечеряли. Я підійшла до свого звичного місця і зупинилася біля стільця. Гордій, як справжній джентльмен, відсунув мені його.

— Дякую, — тихо буркнула я та повільно опустилася.

Він сів одразу ж біля мене. Ще й стілець підсунув максимально близько. Так його нога торкалася моєї, і це мене дуже сильно бентежило. Аріна вибігла з будинку, щоб забрати доставку. Я вже хотіла піднятися, щоб допомогти їй розкласти усе, але батько подав мені рукою знак, щоб я сиділа на місці.

— То як так вийшло, що ви разом? — спитав він. — Та ще й одружені... Чекаю ваших пояснень, бо зовсім нічого не розумію.

— Ем... — розгублено почала я. — Ми з Гордієм уже давно знайомі. Познайомилися на одному з показів. Між нами з’явилася така дивна іскра, і я так сильно заплуталася. У мене ж Ігор у той час був, але з ним я ніколи не відчувала себе щасливою. Гордій... Він зовсім інший. Інколи дуже сильно бісить мене, а бувають моменти, коли мені хочеться його вбити, — я усміхнулася, — але попри це я відчуваю себе особливою дівчиною поряд з ним. У нас не склалося раніше, хоча ми й закохалися одне в одного по-справжньому. Я вирішила таки вийти заміж за Ігоря, бо думала, що так правильно. У день весілля випадково дізналася про те, що він весь цей час зраджував мені з Юлею. Я відчувала таку ненависть до нього і до себе. Через Ігоря я втратила шанс на своє щастя, а він так паскудно вчинив зі мною. У той момент мені написав Гордій, — збрехала я, хоча й частково говорила правду. — Він привітав мене з весіллям, а також запропонував втекти до нього. Нібито так сильно закоханий у мене, що не хоче, щоб у нас усе так погано закінчилося. Я вагалася, але розуміла, що кохаю його, тому й втекла. Мабуть, Гордій таки був упевнений у тому, що я прийду, бо підлаштував для нас справжнє весілля. Я погодилася вийти за нього заміж, але не через Ігоря і не через образу на нього чи зраду. Це було обдумане і правильне рішення. Я кохаю Гордія, і ніколи не пошкодую про те, що втекла тоді від Ігоря. От і вся історія. І так, ти мав рацію, коли казав, що у мене були стосунки з Гордієм раніше, що я крутила голову Ігорю, використовувала його. Знаєш, інколи так буває, що люди помиляються, закохуються в тих, хто не цінує цього, або ж обирають те, що руйнує їхнє життя. Я не хотіла робити таку помилку, тому вибрала Гордія. Була певна, що він буде поважати мене, кохати до нестями, турбуватиметься та дбатиме по мене, а ще ніколи не образить, — я уважно подивилася на тата. — Ти не можеш засуджувати мене за мій вибір бути щасливою. З Ігорем я б ніколи не була такою.