Розділ 7. Майже одностайно

Решта дня минула без пригод. Тереса відвела Валерію до коменданта, який видав їй цілу коробку побутових предметів. Було враховано все до дрібниць — засоби гігієни, канцелярське приладдя та горезвісний мобільний кристал. Потім вони сходили в бібліотеку за підручниками, потім до кастелянші за одягом і білизною. Врешті-решт Валерія збагатилася цілою купою необхідних речей і почала обживатися на новому місці.

Спальня, розрахована на двох, виявилася досить просторою кімнатою. Чистою, затишною. Два ліжка, два письмових стола. Велике вікно з видом на ліс — майже санаторій.

Вся ця побутова метушня забрала досить багато часу. Звільнилася Валерія, коли за вікном вже починало темніти.

— Сьома година — час вечері, — весело оголосила їй Тереса, і вони вирушили в їдальню, де вечорами збиралася вся група.

Стіл був накритий на вісьмох — чергові постаралися. Староста розповіла, що раз на тиждень кожна група чергує по академії і в її обов'язки входить, зокрема, розносити по їдальням страви з кухні. Виглядало все нестерпно апетитно — запечена курка з овочами і підсмажені хрусткі шматочки хліба.

Ще вдень ​​тут було всього сім стільців, але на даний момент з'явився восьмий — для Валерії. Вона не сумнівалася, що це Тереса постаралася. Класна дівчина! Вона ж і взяла на себе обов'язок представити Валерію тим, хто її ще не бачив, а потім почався зворотний процес — їй по черзі називали одногрупників.

Отже, крім самої Валерії і Тереси в цьому маленькому колективі були ще дві дівчини. Сліпуча брюнетка Моніка, любителька високих підборів, з якою Валерія вже перетиналася вранці, і Бланка — блондинка з довгим волоссям, заплетеним у дві строгих коси, яку Тереса назвала відмінницею. З властивою їй прямотою вона додала:

— Списувати не дає. Просити марно.

Бланка її слова прокоментувала поблажливо-повчально:

— Особистість, яка прагне отримати високий бал, списуючи в успішної особистості, тим самим демонструє свою неспроможність, як особистості.

— Успішна особистість — це не та, яка може зазубрити напам'ять параграф з підручника, — зі сліпучою єхидною посмішкою відповіла Моніка. — Успішна особистість — це та, яка може справити враження на успішного чоловіка.

Наскільки Валерія знала, Моніка і Бланка ділили одну спальню. Цікаво, як вони уживаються з такими різними поглядами на життя?

Чоловіча половина групи розсудливо вирішила в суперечку не втручатися. Невідомо, яка точка зору здавалася їм більш правильною, але ось їхні погляди поголовно були зосереджені на Моніці. Втім, воно й не дивно. Там було на що подивитися. І лише один представник чоловічої братії старанно відводив погляд убік. От його-то і представила Тереса наступним:

— Філіп. Він у нашій групі єдиний, хто виріс в невеличкому поселенні.

Це Тереса так толерантно натякнула, що він з села? Взагалі-то, навіть без її слів, можна було здогадатися. Міцний, плечистий, а обличчя просте і добре.

— У нього рідкісний фіто-дар.

Валерія без розшифровки здогадалася, що означає ця фраза — Філіп розбирається в магічних властивостях рослин.

— Якщо якась біда трапиться — звертайся, — м'яко пробасив він, — я з дому різні трав'яні збори привіз — на всі випадки життя.

Поки основною проблемою Валерії був один капосний ректор. Тут навряд чи трави допоможуть. Тут поки найкраще виховні заходи працюють. Але в будь-якому випадку їй були приємні добродушні слова Філіпа.

— Дякую, — вона щиро посміхнулася йому.

— Марчела представляти не буду, — продовжила Тереса. — Його ти вже знаєш.

Красень-блондин підморгнув Валерії і зі звабливою посмішкою запеклого ловеласа сказав:

— Моя пропозиція провести сьогоднішній вечір разом, залишається в силі. Ми можемо прогулятися в парку...

— Ага, і на спортивний майданчик зазирніть, — підморгнула Валерії Тереса. — Там ще, здається, залишилися непонівечені тренажери. Непорядок.

Їдальнею прокотився дружний сміх, і Валерія зрозуміла, що про її сьогоднішні пригоди вже всій групі відомо.

— А це Муачо, — представила Тереса свого сусіда зліва. — Я про нього тобі вже розповідала. Його так само, як і тебе, перемістили з іншого світу.

Ось приблизно таким Валерія його собі і уявляла. Шоколадним, з великими карими очима, і широкою посмішкою, що відкриває ряд білосніжних зубів.

Вони з Муачо соратники по нещастю, тільки їй пощастило більше. Вона потрапила в споріднений світ, і у неї хоча б мовного бар'єру немає. А бідному Муачо спочатку, напевно, зовсім було туго. Ще й культура світів сильно відрізняється. В його світі дикі традиції. Але, хтозна, може йому, навпаки, наші традиції здаються доісторичними?

— Я сумувати за домівкою, за батьками, за сестрами. Їх у мене сім, — він показав сімку на пальцях, а потім карі очі з сумом подивилися на Валерію. — Ти напевно теж сумувати?

І не лише він — всі присутні синхронно перевели погляди на Валерію.

Чи сумувала вона за рідними? Валерія не знала, що відповісти. Дідусь помер рік тому. Мама вже давно жила в іншому місті з новою сім'єю. Валерія її сто років не бачила. Подруги і друзі з політеху зараз на літніх канікулах... А батько, льотчик-випробувач, загинув ще до народження Валерії. Тепер вона вже була не впевнена, що він, взагалі, коли-небудь існував, цей льотчик-випробувач...