Нестерпна наречена, або Найкраща студентка ректора

Розділ 20. Справжній янгол

 

Ентоні прийшов до Яна в кабінет за годину до початку занять з двома чашками в руках.

— Інтуїція підказує мені, що ти мріяв про каву.

— Вгадав, — посміхнувся Ян, беручи чашку.

Кава не завадить — впорядкує думки в голові, які після вчорашнього не відрізнялися послідовністю. Він піднявся з-за столу і підійшов до вікна. Брат же навпаки, зручно прилаштувався в кріслі і віддався філософським міркуванням.

— Нічого не змінюється в цьому світі, чи не так?

— Це ти про що?

— Про вчорашнє. Пам'ятаєш компанію Джозефа і їхню підлу витівку?

Звичайно, Ян пам'ятав. Це сталося, коли вони з братом самі були студентами. Ситуація один в один така ж, як трапилася вчора. Джозеф і його друзі обробили спідницю Касії, одногрупниці Ентоні, сістуйським зіллям, і тканина стала прозорою в той момент, коли Касія співала в хорі на одному з офіційних заходів.

— Тобі ж вона подобалася? Касія? — Ян відвернувся від вікна і подивився на Ентоні.

Худенька, великоока — було в ній щось зворушливе.

— Подобалась.

Ентоні тоді на знак помсти помітно зіпсував життя Джозефа і його дружків — підлив їм у компот того ж сістуйського зілля. А на організм воно теж має досить несподівану дію — не лише на тканини. Відчайдушний крок. Коли з'ясувалося, чиїх це рук справа, Ентоні ледь не вигнали з академії. На щастя, на педагогічній раді за нього замовили слівце кілька шанованих професорів — і брат відбувся сорока годинами суспільно-корисних робіт.

— А нині хлопці теж не в тім’я биті, — зауважив Ентоні, — молодці, головне — відразу в щелепу, — на його обличчі розцвіла задоволена усмішка. — Ти їм яке покарання призначив?

Ян почав розповідати, а Ентоні тільки посміювався.

— А її, виходить, зовсім не покарав? Ну і правильно. Ох і зухвале дівчисько! А яка відчайдушна, а! Здивувала! Я зовсім не чекав, що вона зробить.

От і Ян не чекав. Коли десять років тому подібне відбулося з Касією, вона в сльозах втекла з заходу і довго потім не могла оговтатись. У грудях кольнув старий біль — Яну було дуже шкода нещасну дівчину. Але з Валерією, незважаючи на його побоювання, нічого подібного не сталося. Вона вийшла з ситуації абсолютною переможницею. Причому вийшла своїми диявольськи стрункими ніжками, які йому, як ректору, слід було б забути, але вони не забувалися. Включити в собі ректора Ян міг, а ось вимкнути в собі чоловіка не вдавалося.

— Ох, відчуваю, будуть у тебе з нею проблеми, — заявив брат чомусь дуже весело. — Дівча просто створене організовувати оточуючим ненудне життя.

Що тут веселого Ян не розумів, тому що проблеми дійсно будуть. І багато.

— Я ж казав — дияволиця у спідниці.

— А іноді і без спідниці, — з усмішкою нагадав брат. І у Яна перед очима знову постали спокусливі форми дівчини.

Він вчергове чомусь подумав про того смертника, якому судилося стати її нареченим. Яких він, бідолаха, зазнає випробувань. Бути її ректором — вже страшне покарання — кожного дня відчуваєш себе, ніби на пороховій бочці, а вже бути її нареченим — краще відразу застрелитися.

Ян сьорбнув кави і знову розвернувся до вікна. Територія навколо академії все ще виглядала сонною. Вона оживає зазвичай тільки хвилин за десять до початку занять. Однак бічним зором він вловив якийсь рух — до парадного входу в академію під'їжджав критий екіпаж.

Ян одразу впізнав герб Ольшанських, що виблискував позолотою на темному лакованому корпусі. І дійсно, щойно екіпаж зупинився, дверцята відчинилися і на сходинку опустилася нога Ольшанського в дорогій чорній туфлі і жовтій шкарпетці, що кричуще порушувала всі прийняті канони. Хоча які канони? Це ж Ольшанський. А ось другу ногу побачити вдалося не відразу. Мабуть, до підошви прилипло щось слизьке — нога Ольшанського поїхала, а разом із нею і він сам. Його п'ята точка простибала сходинками — на щастя їх у екіпажі було всього дві — і приземлилася на бруківку під'їзної алеї. Безглуздий високий капелюх-циліндр злетів з голови.

Ян не чув, які слова зірвалися при цьому з вуст Ольшанського, але з виразу його обличчя неважко було здогадатися. Візник поспішив на допомогу, але не лише він. З екіпажу показалася гарненька дівчина з золотими кучерями. Дочка? Здається, її звуть Злата — влучне ім'я. Схопивши Ольшанського за дві руки, добровільні помічники поставили його на ноги.

— Прибуття, що запам'ятовується, — реготав брат. Виявляється, він теж з цікавістю дивився у вікно. — Що ж, я піду. Схоже, до тебе відвідувачі.

Ян, як не дивно, був радий гостям. Він знав мету їхнього приїзду. Ольшанський йому обіцяв, що владнає всі формальності, і повернеться для розмови про заручини. Нарешті можна буде їх розірвати, і хоч однією проблемою стане менше. Єдине, чого не розумів Ян — навіщо Ольшанський взяв із собою дочку. Скасувати заручини можна було б і без її присутності. Той ніби почув його думки. Він щось сказав їй, і златокудра красуня пішла сісти на одну з лавок парка — мабуть, Ольшанський велів почекати його зовні. А сам рушив до входу в академію.

За кілька хвилин він уже стукав у двері кабінету. Входив бадьоро, хоча трішечки і накульгував після падіння.

— Дорогий зятьку, я приїхав обговорити підготовку до весілля, — заявив він життєрадісно і зайняв крісло навпроти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше