Розділ 10

Два місяці по тому.

Ася їхала потягом у рідне місто на Вінниччину, з гіркотою думаючи про те, що їй так і не вдалося викреслити Карпенка зі свого життя, а тим паче – з серця. Хлопець не збирався здаватися. І це доводило до того, що їй часом хотілося лізти на стіну від бажання бути з ним. Вона ніколи й уявити не могла, що можна так сильно бажати людину.

Навіть попри кляті літні канікули, викладачка відчувала тугу за студентом. Пам'ятається, під час іспиту в сьомій групі, вона була впевнена, що як тільки вони перестануть бачитися, їй одразу ж стане легше. Та де там! Стало тільки гірше...

Іспит. На вустах сама собою з'явилася усмішка, коли згадала той день. Ображена, вона прямо «тероризувала» Карпенка, ставлячи йому десятки додаткових запитань. Іспит він склав, однак цього разу на трійку. Одногрупники ледь не посивіли, спостерігаючи за цим «допитом». Думали, Ковальова всіх так «валитиме», але, на їх щастя, обійшлося.

Зараз, коли на заміну ображеній злості давно прийшла ніжна закоханість, вона могла сміятися над тією ситуацією.

А тоді для неї це була справжня трагедія, бо ж Андрій мав так звану «наречену», якої тепер і слід простив. Звісно, хлопець міг приховувати стосунки з тією дівчиною, однак серце відчувало правду. У всякому разі думати інакше вона не хотіла.

Телефон дзенькнув, сповістивши про нове повідомлення. Ася з хвилюванням в душі дістала його з сумочки. Вона знала, що писав Андрій, адже він робив це кожного дня з того часу, як у студентів почалися канікули.

«Вітання з Риму! Страшенно сумую за тобою і хотів би, аби ти була поряд.»

За повідомленням одразу ж прийшло й селфі. Хлопець привабливо усміхався у камеру, показуючи вільною рукою за свою спину, де у світлі сонця виднівся величний Колізей.

– І я сумую за тобою, – печально відповіла в екран телефону, не звертаючи уваги на пасажирів, які косилися на неї. Він був таким симпатичним, радісним і якимось... рідним. Намилувавшись хлопцем, Ася поклала телефон назад до сумочки й сумно підбила підсумки – іще одне повідомлення від нього, яке вона, на жаль, залишить без відповіді...

Рідня, а її в Асі було аж занадто багато, зустріла з гучними криками радості. Минулого разу вони бачилися ще на Пасху, тоді дівчина пробула в рідному місті всього лише три дні. Цього разу планувала погостювати два тижні.

Відверто кажучи, Калинівка, де Ася провела перші сімнадцять років свого життя, у порівнянні зі Львовом була суцільною нудьгою. З десяток простеньких ресторанів, кілька торгових центрів, які в порівнянні з «Форумом» і називати так язик не повертався, ну і ринок, куди любила ходити бабуся. Напевно, якби не улюблена родина, навряд чи дівчина сюди приїздила б.

Вона гостювала у бабусі, через те, що у батьків не було, де розміститися. Там всі й зібралися – не багато, не мало –  шістнадцять душ, враховуючи малесенького кузена Федька, якому було лише півтора місяця. Ох і гучною була ця компанія! А ще веселою, що Ася й про Андрія часом забувала, спілкуючись із ними.

Це місце, бабусин дім, вона  вважала святинею. Там можна було відпочити, поспілкуватися, поскаржитися на життя. Останнє Ася робила не часто, вона завжди важко ділилася особистим, однак цього разу так вийшло, що розповіла свій секрет чотирнадцятирічній двоюрідній сестрі Насті.

Тітка Марія шепнула Асі, що дівчинка переживає через нерозділене кохання, й попросила розрадити її.

Настя завжди дуже бурхливо переживала труднощі. А обговорювати їх тим більше не хотіла. Тому довелося спершу поділитися своїми переживаннями, аби отримати довіру.

Поки всі весело проводили час у дворі, готуючи м’ясо на вугіллі, сестра сиділа осторонь, на дерев'яній гойдалці. Була похнюпленою, сердитою та дивилася лише в свій телефон, підігнувши босі ноги під себе. Легкий серпневий вітерець колихав її каштанове волосся, а сіро-блакитні очі були печальними.

– Не проти, якщо я сяду поряд? – запитала в неї Ася.

– Ні, що ти, – стримано усміхнулася дівчина, мружачись від сонця.

Як розпочати розмову Станіслава навіть не уявляла. Сиділа, роздивлялася пухнасті хмари на блакитному небі, а в голові був лиш Андрій. Напевно, все-таки вищі сили почули її думки, бо Карпенко знову надіслав повідомлення.

«Кинув монетку у фонтан, загадав бажання. Здійснишся?»

Ася усміхнулася в екран, на душі приємно залоскотало. Просто нестерпно хотілося відповісти, чи ще краще – зателефонувати, аби хоча б почути голос.

– Хто тобі там пише? – запитала Настя, з підозрою дивлячись на Асю. Перш ніж відповісти, подивилася на сестру уважно, ніби перевіряючи на вірність.

– Студент. Каже, що не може без мене.

– Добре тобі, – стиснула губи Настя й відвернулася назад до телефону.

 – Що ж тут доброго?

– Напевно, він тебе любить, якщо таке пише.

– Напевно. Але в цьому  мало хорошого.

– Мало хорошого? Та ти дурепа! – мало не вигукнула сестра, а потім озирнулася, аби впевнитися, що їх ніхто не чує. – Хіба ти його не кохаєш?

Ася дивилася на дівчину не кліпаючи. Здавалося, останні пів року, а то й більше, вона уникала цього запитання, заперечувала правду, до якої сама ж дійшла. Однак цього разу відповіла щиро.

– Кохаю, – кивнула й опустила сумний погляд під ноги.

– Кохаєш! – дівчина підняла руки вгору, тим самим виказуючи обурення. – І він кохає! Я не бачу тут жодних проблем!

– Ти так говориш, бо в тебе немає роботи. Немає ніяких турбот. Мабуть, ще й начхати на чужі думки.

– Отак завжди, – Настя закотила очі, – і чому люди думають, що підлітки тупі й нічого не розуміють?

– Я такого не говорила! – Ася захитала головою, намагаючись оправдатися. – Просто я теж була на твоєму місці! І знаю, як це, кохати без взаємності!

Вираз обличчя Насті змінився з обуреного на ображений. Вона склала руки на грудях і відвела погляд.

– Тобі мама сказала?

Ася заплющила очі й подумала, що вона й справді дурепа, раз так необачно проговорилася. Її лише в розвідку відправляти!