Нестримний потяг

Розділ 1

Валентина

— Зі мною все добре, — вкотре повторювала я Тасі, коли ми йшли до коледжу. — Я в нормі.

— Мабуть, важко дивитися на того, хто розбив серце, — тихо сказала вона, а потім швидко додала: — Вибач, що постійно нагадую тобі про це. Просто я хвилююся за тебе.

— Тасю, перестань, будь ласка. Вже минув тиждень, і як можеш бачити, я почуваюся прекрасно. На Давидові життя не закінчується. Він захотів погратися в чергову іграшку, а я дозволила йому це. Час уже забути про нього, а твої постійні нагадування лише заважають цьому.

— Гаразд, більше не буду.

— От і чудово, — пробурмотіла я.

Насправді я була далеко не в порядку. Мабуть, це було помітно, адже Тася постійно питала у мене про мій стан. Я намагалася вдавати, що не думаю про нього, але кожного разу мене мучили спогади. Мені здавалося, що між нами було щось справжнє. Я досі не могла повірити, що це все — брехня. Щоправда, відтоді я так і не бачила Давида. Він не з'являвся в коледжі, як і Каміла. Можливо, я просто не помічала їх. Потрібно ще трохи потерпіти, адже через пів року їх тут уже не буде. Все-таки випуск для них не за горами. Як тільки я буду знати, що більше точно не побачу їх, тоді мені стане легше. Мабуть...

Та мій спокій був недовгим. Вперше за останній тиждень я побачила Давида. Він стояв біля входу в коледж, спершись на поручні. Біля нього був Віталік і вони щось обговорювали. Серце завмерло, коли хлопець помітив мене. Я міцно стиснула ручки своєї сумочки, намагаючись вгамувати своє хвилювання.

— Ходімо! — сказала Тася та взяла мене за руку.

Я навіть не зрозуміла, що деякий час стояла і тупо витріщалася на нього. Добре, що подруга швидко зреагувала і потягнула мене в сторону вбиральні.

— І після цього ти говориш, що в порядку? — спитала вона та видихнула.

— Я просто не бачила його після тієї розмови, — тихо відповіла я, хоча мій голос тремтів. — Мені здавалося, що це пройшло, але варто було його побачити, як я знову відчула весь той біль.

— Ти думаєш, що він говорив правду?

— А ти як думаєш?

— Не знаю. — Тася знизала плечима. — Коли ми разом святкували твій день народження, то було таке враження, наче Давид справді закоханий у тебе. Я не розумію, що могло статися, щоб він так жорстоко повівся з тобою.

— Це вже не має ніякого значення. Мені треба забути його і все, що з ним пов'язано.

— Це буде не так легко, якщо врахувати, що ви вчитеся в одному коледжі.

— Значить, доведеться терпіти його пів року, поки він не закінчить навчання. Ти колись казала, що потрібно ненавидіти людину, щоб розлюбити її.

— І? — спитала Тася, зацікавлено глянувши мені в очі.

— Саме це я і збираюся робити. Тепер він заслуговує лише на мою ненависть.

Я витягнула з сумочки блиск для губ та підійшла до дзеркала. Роблячи максимально байдужий вираз обличчя, я повільно поправила свій макіяж. Здавалося, що мій спокій мав переконати Тасю, але це не спрацювало. Вона все ще підозріло дивилася на мене, так, наче мені потрібна допомога.

— То що, йдемо в аудиторію? — спитала я. — Ліса, мабуть, уже зачекалася.

Тася кивнула і перша вийшла з вбиральні. Я ж попрямувала за нею. Весь день намагалася поводитися невимушено та спокійно. Сміялася, коли хтось жартував, пліткувала з дівчатами та навіть пообідала з ними в їдальні, хоча вже деякий час мені зовсім не хотілося їсти. Доводилося добре прикидатися, щоб не бачити ці жалісливі погляди подруг у свою сторону. Їм було шкода мене, і я це прекрасно розуміла. Інколи навіть я шкодувала себе. Наскільки треба було бути наївною, щоб повірити йому?

— Ти не йдеш? — спитала Ліса, коли ми вийшли з коледжу.

— У мене справи, — відповіла я.

— Які? — поцікавилася Тася. — Якщо це не секрет, звісно ж.

— Хочу зустрітися з Пашею. Ми давно з ним не говорили. Зайду до нього на роботу.

— Якщо хочеш, ми можемо піти з тобою, — сказала Ліса.

— Не варто. — Я похитала головою та легенько усміхнулася. — Мені не потрібні няньки.

— Ми твої подруги, Валь, — мовила Тася, поклавши свою руку на моє плече,— і ми завжди підтримаємо тебе.

— Для чого ж ще потрібні подруги? — Усміхнулася Ліса. — Гаразд, ми тоді підемо. Якщо щось буде потрібно, то обов'язково телефонуй. Навіть, якщо просто поговорити.

Я кивнула та помахала їм рукою на прощання. Це місто принесло мені багато болю, але натомість подарувало таких чудових подруг. Я думала, що вони відвернуться від мене, коли дізнаються усю правду, але це навпаки нас зблизило.

Я глибоко вдихнула та попрямувала в сторону парку, щоб скоротити собі дорогу до бару, в якому працював Паша. Останнім часом між нами досить напружені стосунки, але зараз нас все-таки поєднує одне — ми закохалися у тих, хто нас не любить.

Коли я зайшла всередину закладу, то одразу побачила хлопця. Він кивнув мені, а я підійшла ближче та сіла на вільний стілець. На щастя, тут було мало людей, а значить, у нас буде можливість поговорити.

— Привіт, — привіталася я, дивлячись на свого друга. — Як ти?

— Нормально, — відповів він та криво посміхнувся.

Я помітила втому на його обличчі та якийсь сум в очах. Він провів рукою по своєму кучерявому волоссі, а тоді глянув на мене.

— У тебе як справи? — спитав Паша.

— Мабуть, не краще, ніж у тебе, — пробурмотіла я, а хлопець кивнув. — Ти мав рацію. Я була для нього всього лише іграшкою. Давид хотів отримати мене, а коли я дала йому це...

Я не могла продовжувати говорити про це, бо мені було соромно. Паша точно був кращої думки про мене, але зараз це вже не мало ніякого значення.

— Я зрозумів, Валю. Тобі не обов'язково розповідати усе, — сказав хлопець, а я полегшено видихнула. — Якщо тобі стане від цього краще, то Каміла теж не відповіла мені взаємністю.

— Що? — здивувалася я. — Ти...

— Минулого тижня я запропонував їй зустрітися. Спочатку вона відмовилася, а потім все ж погодилася. Ми гуляли в парку, розмовляли, ділилися історіями зі свого життя. Все було чудово, а тоді їй стало погано. Вона ледь не втратила свідомість. Через декілька хвилин Камілі стало краще, але вона різко змінилася. Майже нічого не говорила, а тоді взагалі захотіла додому. Я запропонувала провести її, бо її дім, як виявилося, знаходився недалеко. Коли ми вже прощалися, я вирішив зізнатися їй у своїх почуттях. Вона спочатку ніяк не відреагувала, наче і не почула того, що я сказав. Ну а потім різко відмовила мені, сказавши, що я не її рівень. Я і сам це прекрасно розумів, але тоді ці слова образили мене.

— Вона зараз з Давидом, — просто сказала я. — Так правильно для усіх. Як ми взагалі могли закохатися в таких жорстоких людей, Паш?

— Мабуть, наше життя було надто світлим для цього темного світу, — мовив хлопець. — Ти повірила у казку, бо завжди хотіла потрапити у неї. Та в житті так не буває. Теперішнім принцам не потрібні Попелюшки.

— Як і принцесам не потрібні звичайні слуги, — тихо пробурмотіла я.

— Ага, — погодився Паша.

— Я приїхала сюди з надією в хороше майбутнє, але одразу ж потрапила в пастку. Ніколи не думала, що може бути так боляче. Не фізично, а... Таке враження, наче хтось вирвав усе зі середини.

— Не хтось, а він.

Я декілька секунд дивилася на Пашу, розуміючи, що це дійсно так. Ми обоє повірили у те, що ніколи не могло б статися.

— Напевно, треба змиритися з цим і рухатися далі, — сказала я та глибоко вдихнула. — До того ж у цьому місті багато хлопців.

— Як і дівчат, — мовив Паша, усміхнувшись.

Я нахилилася ближче до нього, а тоді прошепотіла на вухо:

— Наприклад, ось та дівчинка, що стоїть біля бару.

— Ох, ні! — сказав він та засміявся. — Це наша нова офіціантка.

— За той час, що я тут, вона уже декілька разів кидала зацікавлені погляди у твою сторону. Ще й на мене дивилася так, наче я її ворог номер один.

— Не перебільшуй, Валь.

Я усміхнулася та знизала плечима. Паша ж глянув у сторону цієї дівчини. Вона одразу зашарілася та почала витирати стіл, вдаючи, що зайнята.

У барі я була недовго. Розмова з Пашею трохи допомогла мені. Ми обоє зрозуміли, що дуже сильно помилилися, коли довірилися не тим людям. Йому все-таки легше, бо з Камілою їх пов'язувала лише одна прогулянка. Між мною та Давидом було надто багато всього. Якби моя мама знала про це, то точно сказала б, що вона мала рацію. Та за весь цей час ця жінка так і не зателефонувала мені. Я стримала свої сльози. Мені хотілося поділитися своїми переживаннями з рідною людиною, з тим, хто міг найкраще зрозуміти та відчути мене. Тільки у моєму випадку це — неможливо. Доводиться усе тримати в собі. Як довго я зможу це витримати?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше