Розділ 2

Через чотири місяці

Як виявилося, з часом стає легше. Ні, біль образи не пройшов, але він вже не такий сильний. За цей час я майже не бачила Давида, і це було лише на краще. Я вирішила повністю зайнятися навчанням. Здавалося, якщо я постійно буду чимось займатися, то у мене буде менше часу на погані думки. Для себе я відкрила нове захоплення — книги. Раніше не цікавилася таким, але один раз спробувала і не могла зупинитися. Для мене це стало новою потребою. І хоч зі своїм досвідом у коханні, я вже не вірила в нього, ці казки породжували у мені нові надії. Принаймні, тепер я знала, що не варто нікому довіряти.
Сонце яскраво світило в очі й мені довелося трохи зажмуритися. Початок весни завжди був холодним, але не цього року. Я поправила свій теплий кардиган білого кольору та зупинилася біля дверей книгарні. Останні два місяці для мене це місце стало справжнім притулком. Майже кожного тижня я заходила сюди. Тут мене уже, мабуть, запам'ятали. Мою увагу привернуло оголошення, що висіло на дверях. Раніше я його зовсім не помічала. Я витягнула свій телефон і зайшла на сайт пошуку роботи. Як виявилося, в цю книгарню справді потрібен продавець. Я видихнула і кинула телефон назад у сумку. Не варто навіть починати з цим, адже я пообіцяла Кароліні, що піду працювати лише з наступного навчального року. Я зайшла всередину, вдихнувши знайомий запах свіжого друкованого паперу. Пройшовшись поміж стелажами, я зупинилася біля сучасної літератури. Тут з'явилося декілька цікавих новинок. Спершу мою увагу привернула красива обкладинка, на якій була зображена розмита тінь дівчини. Чимось це нагадало мені мене. Я прочитала анотацію, яка здалася мені доволі цікавою. Без вагань, я взяла цю книгу та попрямувала в сторону каси. Мила жінка, яка на вигляд мала не більше тридцяти, усміхнулася мені. Вона просканувала код, спитала чи потрібен пакет і розповіла про знижки. Потім я оплатила свою покупку. Усе було як зазвичай. Окрім того, що мені так і хотілося дізнатися більше про вакансію.

— Вам потрібен продавець? — байдуже спитала я. — Помітила оголошення на дверях.

— Ох, так! — жінка раптом піднялася і я побачила, що у неї доволі великий живіт.

— Мої вітання, — сказала я, усміхнувшись.

— Дякую! — Вона теж усміхнулася. — Тільки тепер доведеться йти в декрет. Тут би не завадила ще одна людина. Важко знайти когось, хто б підійшов на цю роботу.

— Зрозуміло.

— Якщо вас зацікавила вакансія, то можете поки заповнити анкету, — заговорила жінка, глянувши на мене.

— Ох, я не… — трохи розгублено почала я. — Не думаю, що я підходжу сюди.

— Чому? Ви можете спробувати.

Жінка відсунула шухляду в столі та витягнула звідти аркуш паперу. Вона усміхнулася та передала мені його. Я декілька секунд витріщалася на її руку, а потім все ж легенько усміхнулася та взяла анкету в руку. Жінка показала мені на невеликий стіл, де стояв стілець. На столі було декілька ручок, тому я взяла одну та почала заповнювати анкету. Насправді це було цікаво, а ще мене здивували деякі нестандартні запитання, що стосувалися різних книжкових нюансів. Я відповідала максимально чесно, а внизу залишила свою контактну інформацію. Щоправда, сумнівалася, що хтось зателефонує мені щодо цієї роботи. Двері в книгарню відчинилися. Всередину забігла рудоволоса дівчина, яка влетіла наче вітер. Вона захекано підійшла до тієї жінки, а та щось невдоволено говорила їй.

— Мені набридли твої запізнення, — почула я її слова.

— Це був останній раз, — відповіла руда та швидко обійняла жінку. — Чесне слово!

Я повільно піднялася, а тоді підійшла до них.

— Ось! Заповнила, — сказала я і простягнула свою анкету.

— Чудово! — мовила жінка, забираючи аркуш. — Ми вам перетелефонуємо.

Я легенько усміхнулася, а тоді попрямувала до виходу. Якесь дивне хвилювання з'явилося всередині. З однієї сторони я розуміла, що ця анкета абсолютно нічого не означає. Проте, мені було незручно перед дядьком і тіткою. Вони хотіли, щоб я повністю займалася навчанням, але жити за їхні гроші мені теж зовсім не хотілося.
Коли я повернулася додому, то на порозі зустріла Віолетту. Вона тримала на руках свого великого кота, а коли помітила мене, то відпустила його. Я одразу ж почула шум, що лунав зі сторони кухні. Схоже, у нас сьогодні буде сімейна вечеря.

— Привіт! — привіталася до мене дівчинка та покрутилася у своїй яскравій зеленій сукні. — Як тобі моя нова сукня принцеси?

— Тобі дуже личить, — відповіла я, усміхнувшись.

— Тато казав, що я в ній схожа на фею.

— Це дійсно так. Ти дуже гарна, Віолетто.

Вона широко усміхнулася мені, а тоді міцно обійняла мене. За цей час я вже звикла до неї та до Кароліни. Хоч ми досі не були настільки близькими, наскільки можуть бути сестри.

— Валю, добре, що ти вже повернулася, — раптом заговорила тітка Дарина. — Якраз будемо вечеряти.

— У нас сьогодні свято? — поцікавилася я.

— Ні, — відповіла вона, усміхнувшись. — Просто вирішили зробити сімейну вечерю. Востаннє ми усі разом збиралися на Різдво. Думаю, що нам частіше треба це робити. Та і в Кароліни з'явився вільний вечір. То ми й подумали, що було б непогано зібратися.

Я кивнула, а Віолетта побігла до вітальні. Я ж взяла сумочку і попрямувала до своєї кімнати. Швидко переодягнувшись, спустилася на перший поверх, де усі вже сиділи за столом.

— Добрий вечір! — привіталася я до Тимура та Кароліни, яка якраз ставила на стіл тарілку з салатом.

— Привіт! — сказала дівчина, широко усміхнувшись. — Як у тебе справи?

— Чудово! — натягнуто відповіла я. — Потрібно щось допомогти?

— Ні, усе вже готово. Сідай!

Я сіла на вільний стілець біля Віолетти. Як завжди, вона почала розповідати свої вигадані історії. Потім дівчинка продовжила бавитися з котом. Я ж просто сиділа у своїх роздумах. Мені подобалося, що ця сім'я так добре прийняла мене, і в глибині душі я ненавиділа себе за те, як поводилася тоді, коли тільки з'явилася тут. Мене дратувало те, що здавалося, ніби я була тут чужою. Та це ніколи не було так. Ці люди робили усе, щоб переконати, що я своя серед них, але мене наче засліпило. Мабуть, я просто не хотіла цього бачити. Ця вечеря чомусь нагадала мені мій день народження. Тоді я теж сиділа в колі близьких людей і саме в цей момент відчувала себе щасливою.

— Я піду до себе, — тихо пробурмотіла я та піднялася зі стільця.

Ніхто наче й не звернув уваги на те, що я пішла. Це і на краще, адже мені не хотілося цього нікому пояснювати. Я піднялася до себе в кімнату та сіла на ліжко. Рука сама потягнулася до телефону. Я відкрила фотографії зі свого дня народження. Декілька разів намагалася видалити їх, але кожного разу зупиняла себе. Цей душевний біль та розбите серце не змусить мене стерти хороші спогади з минулого. Хоч зараз безмежно важко, але тоді я була щасливою. І якщо мені залишається лише відтворювати цей хороший момент у своїй пам'яті, то так воно і буде. Хоч на декілька маленьких митей, коли я дивитимуся на ці фотографії, моє серце відчуватиме, що усе було правдою. Так легше…
Мої думки перервав неочікуваний стук у двері. Я швидко заблокувала телефон і витерла свої мокрі щоки. Навіть не помітила, коли почала плакати. Двері трішки відчинилися і я побачила голову Кароліни.

— До тебе можна? — спитала вона, дивлячись на мене.

— Можна, — тихо відповіла я.

Мій голос досі тремтів від сліз. Я повернула голову в сторону вікна, щоб сховати своє заплакане обличчя. Не хотілося, щоб Кароліна помітила, але зараз вже не було сенсу цього приховувати.

— Що з тобою? — обережно спитала вона та сіла на край ліжка.

— Все добре, — відповіла я, а потім важко видихнула. — Насправді ні.

— Ти вже давно поводишся по-іншому. Я це помітила, але не хотіла розпитувати. Чекала, коли ти сама захочеш поділитися цим.

— Знаєш, я звикла тримати усе в собі. Інколи хочеться розповісти комусь про свої переживання, але мені складно на це наважитися. Здається, що усім байдуже на мої проблеми.

— Я тебе прекрасно розумію. Мабуть, це у нас генетичне. — Кароліна усміхнулася. — Я п'ять років приховувала від усіх, що у мене є донька. Про це лише батьки знали. Було важко самій виховувати дитину, але я жодного разу не пошкодувала, що залишила її.

— Ти хороша мама, — сказала я. — Це дійсно так. Віолетті дуже пощастило. Моя про мене навіть не згадує. Я не знаю, що зараз відбувається в її житті. Не маю жодного уявлення, чи жива вона.

— Ми можемо разом поїхати та подивитися, що з нею.

— Я боюся, — зізналася я і почала знервовано перебирати пальцями. — Не того, що з нею стало. Я знаю, як вона буде дивитися на мене.

— Як? — перепитала Кароліна, насупившись.

— Вона усім своїм виглядом буде показувати, що мала рацію. Мама казала, що він використає мене, а я не послухала її. Десь в глибині душі я знала, що так буде, але вперто ігнорувала це. Напевно, просто хотіла бути щасливою. Я повірила йому, думала, що він кохає мене, але такі… Такі хлопці не здатні кохати. Я розуміла це з самого початку, але все одно дозволила йому розбити своє серце. Він використав мене, а потім просто кинув, наче й нічого не було. Знаєш, я думала, що потім буде легше. Але це не проходить… Вже стільки часу я намагаюся забути його, але усе нагадує про цього. Скажи, я божевільна?

— Ні, звісно ж! — Кароліна похитала головою, а тоді міцно стиснула мою руку. — На жаль, дівчатам у нашому світі складніше. Для деяких хлопців ми просто іграшки, якими вони граються поки не набридне. Але інколи ці іграшки стають сильнішими, і тоді гра переходить в їхні руки. Тільки помста ніколи не буває солодкою, а за неї треба плати. Це я дуже добре знаю. Не варто зациклюватися на цьому, Валю. Краще зайнятися якоюсь справою, поставити собі ціль, чи стати на шлях до здійснення мрії. Можливо, ти помилилася і цей хлопець ніколи не був твоїм. Ти обов'язково знайдеш того, хто зробить тебе щасливою.

— Але ж у тебе з Тимуром теж не було все добре.

— Так. Він зробив багато помилок, через які я страждала і наробила ще більше.

— Ти все одно обрала його, — сказала я та уважно подивилася на дівчину.

— Я завжди обирала його, — задумано мовила вона. — Хоча кожного разу обіцяла собі, що мій вибір буде іншим.

— Як ти змогла знову повірити йому? — поцікавилася я.

— Я побачила, що він змінився, став іншим. До того ж Віолетта дуже сильно полюбила його. Це був складний вибір, адже наша з ним історія тягнулася довгі роки. Інколи потрібно багато часу, щоб зрозуміти свої помилки. Та зараз ми щасливі. Не без непорозумінь, звісно ж, але ми навчилися слухати одне одного.

— Я дуже рада за вас, чесно. Ви стали чудовою сім'єю.

— Сподіваюся, що Віолетта думає так само.

— О, вона безперечно так думає.

— Тобі треба знайти собі цікаве захоплення, — сказала Кароліна і підсунулася ближче до мене. — Можливо, ти б хотіла відвідувати якісь курси?

— В одну з книгарень потрібен продавець, — заговорила я, — і я сьогодні заповнила анкету. Можливо, мене запросять на співбесіду. Знаю, що ти була проти...

— Ні, я абсолютно не проти.

— Але ж ти...

— Я не хотіла, щоб ти працювала в якихось барах. Книгарня — це доволі спокійне та приємне місце. Головне, щоб тобі не було там нудно.

Я легенько усміхнулася, а тоді міцніше стиснула руку Кароліни. Мені була приємна її підтримка, а ця розмова допомогла збагнути, що в першу чергу варто цінувати себе.

— Не факт, що мене візьмуть, — сказала я та знизала плечима.

— Побачимо. Можливо, цей крок повністю змінить твоє життя.

— Можливо.

Всередині з'явилося дивне передчуття. Було таке враження, наче я на правильному шляху. Може, на мене дійсно чекають хороші зміни. Як не дивно, але після розмови з Кароліною до мене зателефонували з книгарні та запросили на співбесіду. Я розуміла, що це абсолютно нічого не означає, але мені стало приємно від усвідомлення того, що тепер моє життя в моїй руках. Потрібно лише довіряти своєму розуму, а не серцю.