Нестримний потяг

Розділ 3

— Чекай, то виходить, що ти тепер будеш працювати? — зацікавлено спитала Тася, як тільки ми вийшли з коледжу.

— Не знаю, але мене запросили на стажування, — відповіла я та знизала плечима.

— Звідки у тебе таке бажання працювати? — поцікавилася Ліса, примруживши очі. — Нам лише по вісімнадцять. У цей час хочеться веселитися та розважатися, а не стирчати на роботі. От я взагалі не хочу працювати.

— І будеш весь час сидіти на шиї батьків? — трохи роздратовано спитала я. — У мене вже був період веселощів і до чого це привело? Я просто хочу спокою.

— У моїх планах знайти собі хорошу кандидатуру і вдало вийти заміж, — сказала Ліса, а я лише закотила очі. — Тоді й працювати не доведеться.

— Не думала, що ти така меркантильна. — Тася невдоволено глянула на подругу. — А як же почуття? Я б не хотіла виходити заміж без кохання.

— Кохання-кохання.., — задумано протягнула Аліса. — Вибачте, але дивлячись на вас, починаю розуміти, що його просто нема.

— Воно є, — сказала я, опустивши погляд на свої ноги. — Це просто я помилилася.

— Звісно є! — продовжила дівчина і почала загинати пальці перераховуючи. — Невзаємне, нерозділене, неможливе, заборонене усіма нормами суспільства, токсичне та жорстоке. Я щось забула?

— Справжнє, — додала Тася, змушуючи Лісу закотити очі. — Не варто говорити так, бо колись сама закохаєшся. Пощастить, якщо твоє кохання не буде таким, як ти перерахувала.

Аліса лише невдоволено фиркнула та склала руки на грудях. Я глянула на годинник і зрозуміла, що мені вже час йти до книгарні. Та і не хотілося втягуватися в їхню суперечку. Це не ті речі, про які мені хотілося б говорити.

— Я мушу бігти, — сказала я та швидко попрямувала до воріт. — Побачимося завтра!

Дівчата помахали мені на прощання, а я легенько усміхнулася їм та пішла геть. Дивне хвилювання з'явилося всередині. Мабуть, це тому, що мені дуже хотілося працювати у тій книгарні, але я боялася, що мене не приймуть на роботу. Звісно, я розуміла, що мені можуть відмовити, та чомусь це стало б для мене черговим ударом. Не хотілося б впадати в депресію та шукати проблеми у собі.

Я глибоко вдихнула перед великими дерев'яними дверима, а тоді потягнула їх до себе. Всередині зовсім не було відвідувачів. За великим столом сиділи двоє дівчат. Ті ж, що і були минулого разу.

— Добрий день! — привіталася я та підійшла до них. — Я до вас на стажування.

— Валентина, так? — спитала вагітна жінка, а я кивнула. — Чудово! Я Наталя.

Я усміхнулася їй, а тоді повернула свою голову до іншої дівчини. Рудоволоса прискіпливо розглядала мене своїми блакитними очима. Від цього мені чомусь стало незручно. Я чекала, коли вона представиться, але дівчина не поспішала цього робити.

— Ходімо! — знову заговорила Наталя. — Я тобі все розкажу.

Жінка пояснювала мені усі нюанси роботи, а я уважно її слухала. Потім мені дали коробку з новими книгами і я повинна була розставити їх до конкретної категорії за жанрами. Я одразу ж почала цим займатися. Мені хотілося детальніше розглянути книги, але розкласти їх потрібно було швидко. Я прекрасно розуміла, що якщо буду довго все робити, то мене точно більше тут не буде. Спочатку Наталя слідкувала за тим, щоб я усе правильно розставила, але коли вона втомилася, то сказала зробити це іншій дівчині. Руда довго мовчки спостерігала за мною. Від її присутності мені чомусь було неприємно, але я намагалася не думати про це.

— Ця англійською, — сказала вона, кивнувши на книгу, яку я зібралася поставити на полку з детективами.

— Точно, — тихо пробурмотіла я та переставила її на стелаж з книгами іноземною мовою. — Я вже все.

— Тепер склади коробку і віднеси її в комірчину, — мовила дівчина.

Я кивнула і взяла коробку. Не одразу зрозуміла, як саме потрібно її скласти, тому вирішила, що розберуся з цим уже на місці. Я підійшла до невеликих дверей та відчинила їх. Уже там побачила коробки, що стояли в куточку. Я одразу попрямувала туди й склала усе так, як і було. В комірчині ще стояли різні господарські та побутові товари. Я пробіглася очима по цій маленькій кімнатці, а тоді вийшла. Тут було так тихо, що мені здавалося, ніби мої кроки чути на весь магазин.

— Мені вона не подобається, — заговорила руда дівчина до Наталі.

Я ж зупинилася на місці, затамувавши подих.

— Чому? — спитала жінка.

— Не знаю! — Дівчина знизала плечима. — Вона надто тиха і спокійна.

— Це ж навпаки добре, — прошепотіла Наталя. — У нас нема часу, щоб перебирати. Ти це прекрасно розумієш, Аміно. Зі всіх дівчат, які приходили сюди, Валентина — найкраща кандидатура.

— Не факт, що вона сама захоче тут працювати, — пробурмотіла дівчина.

— Аміно! — різко сказала Наталя. Тепер я хоча б знала, як звати цю руду дівчину, і вона мені страшенно не подобається. — Сподіваюся, що ти нічого не задумала.

— Ні, звісно ж.

Я прочистила голос, звернувши їхню увагу до себе, а тоді підійшла ближче.

— Я вже все зробила, — сказала я, усміхнувшись.

— От і чудово! — мовила Наталя. — Якраз хороший час, щоб випити чаю. Валентино, сідай собі на стілець.

— Можете називати мене Валя.

— Гаразд, — жінка кивнула, а тоді глянула на руду. — Це Аміна. Вона зазвичай не дуже балакуча з новими людьми.

Дівчина закотила очі, а тоді взяла свою сумочку.

— Я йду куплю нам печиво до чаю, — сказала вона і попрямувала до виходу. — Даю вам можливість поговорити про мене, але я скоро повернуся.

Аміна вийшла з магазину. Я полегшено видихнула і сіла на стілець.

— Вона завжди така? — поцікавилася я в Наталі.

— Ага, — відповіла жінка. — Насправді Аміна хороша дівчина. Їй важко знаходити спільну мову з новими людьми. Їй ніхто не подобається з першого погляду. З часом вам буде легше працювати разом.

— Не знаю, — сказала я та видихнула. — Вона навіть не познайомилася зі мною.

— У цьому плані Аміна дещо дивна, але мені здається, це через те, що у неї дуже мало друзів. Я взагалі не знаю, чи вони у неї є.

Ми більше не говорили про Аміну, а розмовляли про роботу. Тепер я була впевнена, що Наталя за те, аби я працювала в цій книгарні. Згодом повернулася Аміна з печивом та цукерками. Я відчувала себе ніяково серед них, але через декілька годин стало морально легше. До того ж з'явилися відвідувачі.

Я стажувалася чотири дні, а тоді мене вже офіційно влаштували на роботу. Трохи сумно було прощатися з Наталею, адже вона мені набагато більше подобалася, аніж Аміна. Окрім нас двох тут ще працювали дівчата, але їх я зовсім не знала, адже усі мої дні стажування були з іншими. Тепер я працювала замість Наталі, а виходить, що на мене чекають усі зміни з Аміною. Навіть не знаю, чи варто радіти такому...

— То ти тепер тут працюєш? — спитав Паша, глянувши на двері книгарні.

З самого ранку ми зустрілися, щоб разом прогулятися до роботи. Насправді останні місяці зблизили нас, і наше спілкування стало таке ж, як і колись.

— Ага, — відповіла я та усміхнулася. — Починається нова сторінка мого життя.

— Я вже боюся тих нових сторінок, — пробурмотів хлопець. — Цього разу вона у тебе обов'язково буде щасливою.

— Знаю, — тихо сказала я, а тоді уважно подивилася на свого друга. — Ти тут уже пів року, а так і не знайшов свого батька. Тобі справді не хочеться познайомитися з ним?

— Не хочеться, — мовив Паша, але мені здалося, що він збрехав.

— У тебе є його ім'я та прізвище.

— І що?

— Чого ти боїшся, Паш? — обережно спитала я.

— У нього може бути сім'я, розумієш? Діти...

— Тоді у тебе є сестра, чи брат, а може й обоє. Ти завжди хотів цього.

— Це не має ніякого значення, Валю. Я знаю, що не потрібен йому.

— Можливо, він навіть не здогадується про твоє існування. Може, зрадіє твоїй появі?

— Він знає про мене, — просто сказав хлопець і сумно усміхнувся.

Краєм ока я помітила руду голову. Одразу здогадалася, що це Аміна. Нечасто можна побачити такий яскравий та насичений колір волосся. Як я зрозуміла, він у неї природній.

— Привіт! — сказала я, коли вона підійшла.

Дівчина лише мовчки кивнула та витягнула ключі від магазину зі своєї сумочки. Паша швидко помахав мені на прощання, а тоді пішов геть. Я ж помітила, що Аміна вже відчинила двері.

— Твій хлопець? — спитала вона, коли ми зайшли в магазин.

— Ем, ні. Це друг, — відповіла я.

— А хлопець є?

— Нема. — Я похитала головою. — А у тебе?

Аміна декілька секунд мовчала. Потім вона відійшла та зняла свій зелений кардиган, залишаючись у білій футболці. Я ще раніше помітила в неї декілька татуювань на руках, але ніколи не питала, що вони означають.

— Нема у мене хлопця, — сказала вона.

Спершу ми прибрали у магазині, а потім просто мовчки сиділи. Інколи заходили відвідувачі, але тут було доволі нудно. Так і хотілося зробити чай і відкрити якусь з книг. Я взяла свій телефон і написала декілька повідомлень Тасі. Ми деякий час листувалися, але мене почала дратувати тиша в цьому магазині.

— Тут можна музику ввімкнути? — спитала я, глянувши на Аміну.

— Ми ж не в монастирі, — пробурмотіла вона. — Можна, звісно ж. Просто коли заходять відвідувачі, то краще вимкнути музику, щоб не заважати їм.

Я кивнула та тихо ввімкнула одну зі своїх улюблених пісень. Ми продовжували мовчки сидіти. Мою увагу вкотре привернули татуювання Аміни.

— Чому саме "М"? — спитала я, кивнувши на невелику букву, набиту на її руці вище ліктя.

— Що? — перепитала дівчина, насупившись.

— Твоє тату, — пояснила я.

Аміна видихнула і відклала свій телефон. Я не чекала, що вона розповість мені, але чомусь хотілося більше дізнатися про неї.

— Перша буква імені мого старшого брата. Він — моя постійна підтримка. Навіть зараз,— тихо сказала вона і замовкла.

— Це мило.

— Він помер.

— Ох, вибач! — розгублено почала я. — Співчуваю.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше