Розділ 7

Давид

Я ще декілька хвилин дивився вслід Валі, коли вона впевнено прямувала до виходу. Насправді я зовсім не очікував, що дівчина вирішить поговорити зі мною біля моїх батьків. Колись вона такого б точно не зробила. Здається, Валя змінилася, стала сильнішою. Хоча вона завжди була дуже сильною.

— Що це за дівчина? — спитав тато та уважно подивився на мене. Це змусило мене відвести погляд від Валі. — Мені треба хвилюватися за тебе і Камілу?

Каміла… Що вона їй сказала? Невже знову взялася за своє? Я похитав головою, бо неприємне передчуття з'явилося всередині. З самого початку був сумнів, що Камі бреше, але я до останнього вірив їй. Що, якщо вона справді придумала це все? Мені зовсім не хотілося ставати частиною її гри.

— Давиде.., — прошепотіла мама і поклала свою руку на мою. — Все добре?

— Все просто неймовірно, — пробурмотів я. — Скоро повернуся.

Я попрямував у сторону коридору, на зустріч Камілі. Треба покінчити з цим, бо вона вже занадто загралася. Я одразу побачив її, як вона йшла коридором, гордо піднявши голову. Каміла трохи здивувалася, коли побачила мене, але це здивування було всього лише декілька секунд. Потім дівчина усміхнулася, коли ми нарешті зупинилися одне навпроти одного.

— Що таке? — спитала вона, поклавши свою долоню на моє плече. — Ти скучив за мною?

— Годі! — різко сказав я та забрав її руку. — Тут наших батьків нема, тому не треба прикидатися, Каміло. Що ти сказала Валі?

Я помітив як усмішка дівчини змінилася на щось інше. Вона роздратовано склала руки на грудях і відвела погляд.

— Я нічого не говорила їй.

— Не бреши, будь ласка. Тепер я починаю сумніватися у твоїй щирості.

— Думаєш, що я обманюю тебе? — спитала Каміла, примруживши очі.

— Я не знаю, справді.

— Чому ти тоді не віриш мені? Я справді потребую твоєї підтримки.

— І ти отримаєш її в будь-якому випадку, але краще перестань діставати Валю.

— Не хвилюйся, я не чіпала її. Ми всього лише поговорили по-дівочому.

— Справді? — спитав я і підійшов трохи ближче до неї. — Чомусь мені так не здається. Не знаю, що зараз відбувається у твоїй голові, Каміло, але перестань. Досить уже грати у свої ігри й вплутувати в них інших людей.

— А як щодо твоїх ігор? — поцікавилася Каміла. Вона глянула на мене, піднявши одну брову. — Я бачила, як близько ви обоє сьогодні стояли одне біля одного. Сховалися від усіх якнайдалі, але я все ж помітила вас. А якби вас побачили мої, або твої батьки? Що було б тоді?

— Ти не можеш заборонити мені спілкуватися з тим, з ким я хочу, — різко сказав я. — Перестань, Каміло.

— Що буде, якщо я не перестану?

— Для чого це тобі? Я не розумію!

— Бо… — Камі замовкла, а тоді глибоко вдихнула. — Ти кинеш мене як тільки мені стане краще, а тоді повернешся до неї.

— Думаю, що ми з тобою обоє розуміємо, що колись це станеться, і ми не будемо разом. З Валею усе складніше.

— Чому?

— Тому що я зробив їй надто боляче. Знаю, що вона не пробачить мені, навіть не впевнений, що захочу, аби вона зробила це. Я не заслужив її пробачення.

— Чому вона? — спитала Каміла та уважно подивилася на мене. Я помітив, як в її очах почали збиратися сльози. — Я дуже довго намагалася зробити наші стосунки справжніми, але так і не змогла закохати тебе в себе.

— Пообіцяй, що більше не будеш тривожити її.

— Ти так і не відповів на моє запитання.

— А ти так і не пообіцяла.

— А може, я не збираюся цього робити? — сказала Каміла, наче маленька ображена дитина.

Мене вже починала дратувати її поведінка. Вона намагалася всіляко маніпулювати мною, але мені це справді набридло.

— А може, це кінець? — спитав я та повільно відійшов від неї. — Якби ж ти просто попросила у мене підтримки, але ні! Тобі потрібно шантажувати й маніпулювати. Ти дуже сильно загралася, а я більше не збираюся цього терпіти. Знаєш, я починаю сумніватися, що ти дійсно настільки хвора, як говориш про це.

— Що? — здивовано прошепотіла вона. — Ти ж несерйозно зараз?

— Останній раз попереджаю, щоб ти не підходила до Валі. На цьому наша розмова завершена. Сподіваюся, що ти зрозуміла мене.

Я кинув останній погляд на дівчину, а тоді розвернулася і швидко попрямував до виходу.

— Чекай! — голосно сказала Каміла, йдучи за мною. — Ти не можеш ось так просто поїхати! Ти потрібен мені тут!

— Навіщо? — різко перепитав я. — Щоб прикидатися перед твоїми батьками та вдавати, що мені тут дуже подобається? Мені це набридло, Каміло. Я вже не розумію, де справді моє життя, а де те, що ви придумали! І ти, і мама... Здається, я загубив себе.

— Що ти таке кажеш? Ти...

— Мені більше не хочеться бути лялькою, яку ви смикаєте за ниточки. Всього лише один раз я відчував себе собою, і це був найкращий період у моєму житті.

— Це... Це було нею? — спитала Каміла, уважно глянувши на мене.

Я нічого не відповів їй, а просто попрямував у сторону свого автомобіля. Для мене ця розмова вже давно була завершена. Каміла все ще стояла на сходах, дивлячись мені вслід. Коли вона прийшла до мене в сльозах і казала, що помирає, я справді ніби відчув її біль. Мені було шкода Камілу, але зараз я починав розуміти, що завжди надто сильно вірив їй. Сумніви закрилися у моїх думках, і тепер я навіть не розумів у чиїх руках моє життя. Хто та людина, що смикає за ниточки? Я похитав головою, щоб не думати про це, а потім поїхав туди, де у мене буде можливість побути собою...

Додому я повернувся вже вранці. Не було жодного бажання їхати в будинок батьків, але саме там я залишив ключі від своєї квартири. Як тільки зайшов у дім, то одразу ж почув якийсь шум зі сторони кухні.

— Доброго ранку! — тихо сказав я, коли побачив маму.

Вона стояла біля плити й готувала щось. Це було дивно, адже мама робила це вкрай рідко.

— Ти не ночував вдома, — мовила вона і подивилася на мене. — Давиде, що з тобою відбувається останнім часом?

— Зі мною все добре.

— Я хвилююся за тебе.

— Нема причин для хвилювання.

— Чомусь я в цьому не впевнена, — пробурмотіла мама, а тоді підійшла ближче до мене. — Де ти був?

— Яка різниця? Мені треба було подумати.

— Камілі потім стало погано, але тебе вже не було. Ми намагалися до тебе зателефонувати.

— Телефон розрядився, — збрехав я, хоча насправді сам вимкнув його. — Що з Камілою?

— Здається, знепритомніла, — сказала мама і знизала плечима. — Батьки одразу відвезли її додому. Вони намагалися зробити так, щоб ніхто не помітив цього. Тільки багато гостей все ж побачило, як вона впала. Таке враження, наче її батьки соромляться хвороби Каміли.

— Так і є. Не знаєш, як вона зараз? — поцікавився я, а тоді втомлено сперся до підвіконня.

— Я телефонувала до неї пів години назад. Казала, що вже все добре. Може, вона збрехала? Краще сам спитай у неї. Це ж твоя дівчина.

— Моя дівчина, — повторив я та ледь не засміявся.

— Мені не подобається твій стан, — трохи стривожено заговорила мама. — Це через ту дівчину? Хто вона?

Я трохи напружився, адже не важко було здогадатися, про кого вона питає. Тільки мені зовсім не хотілося розповідати їй про Валю. Мама не зрозуміє.

— Це неважливо, — відповів я і склав руки на грудях. — Я з Камілою, як ти й хотіла.

— А ти цього хочеш?

— Відколи це тебе цікавить те, чого хочу я? Не треба прикидатися хорошою матусею, яка роздає поради.

— Я і не прикидаюся. Мені просто цікаво. Так хто вона?

— Гаразд, — погодився я та кивнув. — Це родичка Віталія Степановича, директора коледжу.

— Справді? Чому ми раніше про неї нічого не чули?

— А ти хотіла знати про усіх його родичів? Вона приїхала сюди навчатися.

— Між вами щось було?

— Яка різниця, мамо? Зараз уже не той час, коли треба говорити про це. Усе так, як ви з батьком хотіли.

— Познайом мене з нею, — раптом сказала мама.

Я здивовано подивився на неї, а вона всього лише знизала плечима. Це якийсь жарт? Мама ніколи не цікавилася дівчатами, з якими я був, а тут захотіла познайомитися.

— Навіщо? — спитав я, насупившись.

— Просто, — відповіла вона і знизала плечима. — Хочу ближче познайомитися з тією, в кого закохався мій син.

— Що ти задумала? — різко мовив я та підійшов ближче до неї.

— Не хвилюйся, я всього лише хочу познайомитися.

— Не треба, гаразд? Я пообіцяв, що не буду більше втручатися в її життя. Ні я, ні Каміла, ні тим більше ти.

— Гаразд, — погодилася мама і видихнула.

Вона продовжила готувати щось на плиті, а я піднявся до себе в кімнату. Хоч вона і погодилася зі мною, щось мені підказувало, що мама точно не збирається мене слухати.