Розділ 8

Валентина

Останні місяці були надто одноманітними, проте робота допомогла мені трохи відірватися від поганих думок. Навчання в коледжі вже давно відійшло на другий план, адже я розуміла, що не хочу пов'язувати своє життя з економікою. Та остаточно порвати з цим у мене не було жодного права. Хоча б з відчуття поваги до дядька та тітки, я продовжувала відвідувати коледж, але не так часто, як раніше. Після розмови з Давидом на святкуванні я зрозуміла, що більше не хочу, аби нас щось пов'язувало. Не так легко стерти собі пам'ять, але я вирішила замінити спогади новими яскравими моментами. Витягнути Аміну в кінотеатр було доволі складно, адже вона не любить витрачати гроші на такі дрібниці. Та все ж мені вдалося переконати її. До того ж це дозволить нам стати ближчими. Ще доволі довго нам доведеться проводити разом час у книгарні. Я ж тільки влаштувалася, а вона, як мені відомо, не планує звільнятися.

У нас обох сьогодні був вихідний, тому ми домовилися зустрітися о четвертій годині біля торгового центру. Я одразу ж помітила її яскраве руде волосся. Природа явно хотіла, щоб ця дівчина виділялася серед натовпу. Дивлячись на її коротку спідницю, мені вмить стало холодно. Я навіть сильніше заправила свій светр. Попри те, що на вулиці було по-весняному тепло, я ще не була готова до легких суконь. На відміну від Аміни, в якої з-під куртки було видно частину живота, який не прикривав короткий топ.

— Привіт! — сказала я, усміхнувшись їй.

— Ти вибралася з Антарктиди? — спитала вона, оглянувши мене з ніг до голови.

Я опустила погляд на свої джинси, а тоді на теплий шерстяний светр молочного кольору.

— Жартую! — сказала Аміна та закотила очі. — Що там зараз у кінотеатрах показують?

— Я дивилася в інтернеті афішу, але можемо зараз разом обрати. Тобі який жанр більше подобається?

— Мені байдуже! Я не так часто дивлюся фільм.

— Ем, завжди було цікаво, — почала я та уважно подивилася на дівчину, — Чим ти ще займаєшся, окрім того, що читаєш книги й продаєш їх?

— Я пишу, — відповіла вона і ледь помітно усміхнулася.

— Пишеш? — здивовано перепитала я. — А що саме? Вірші, книги?

— Картини.

— О!

— Не подобається мені слово "малювати". Погодься, що "писати картини" звучить краще?

— Мабуть, що так! Ти цим професійно займається?

— Ох, ні! — Аміна дещо сумно усміхнулася. — Це досить дороге захоплення. На жаль, у мене не було можливості зайнятися цим. Деякий час в школі відвідувала безплатні гуртки, а потім трохи ходила в художню школу. Мені в цьому допомагав брат, але якраз у цей час він помер, а у мами зовсім не було змоги оплачувати моє навчання, як і у мене.

— А твій батько? — обережно спитала я. — Пам'ятаю, що ти казала, ніби не знаєш його, але все ж думаю, що у тебе була можливість знайти свого тата. Можливо, він би допоміг тобі.

— Я ніколи не хотіла його знайти, — дещо різко сказала Аміна. — Якщо він кинув мене, то значить, що я йому не потрібна. Знаєш, не люблю нав'язуватися. Я сама повинна створити своє майбутнє. Без чиєї-небудь допомоги.

— Це важко насправді. Колись я теж так думала. Мене влаштовувало жити в тій маленькій квартирі зі своїми батьками, поки я не переїхала сюди. Тут більше можливостей.

— Справді? — спитала дівчина, глянувши на мене своїми яскравими зеленими очима. — Тепер це твій дім?

— Не знаю, — відповіла я та важко видихнула. — Деякі люди змусили мене ненавидіти це місто. Інколи я думаю про те, щоб повернутися у минуле, до того моменту, з чого все почалося.

— Якби у тебе була така можливість, то що б ти змінила? — поцікавилася Аміна.

— Не довіряла б нікому, — тихо прошепотіла я, а тоді усміхнулася. — Ходімо вже, а то пропустимо всі цікаві фільми!

Я потягнула Аміну в торговий центр, бо мені не хотілося згадувати те погане, що подарувало мені це місто. Ми піднялися на третій поверх, де знаходився кінотеатр. Як виявилося, Аміна справді ніколи не була тут. З її розмов я розуміла, що вона не з багатої сім'ї. Це у нас з нею було спільним, як і багато інших речей. На емоційному рівні я відчувала, що ми з Аміною душевно схожі, хоча дуже різні зовні. Щоб не було надто нудно, ми обрали пригодницький фільм. Хоч було багато логічних помилок у сюжеті, сам фільм справив доволі приємні враження. До того ж була змога хоч на декілька годин забути про буденні проблеми.

— Мені сподобався перший трейлер, який показували перед фільмом, — захопливо заговорила Аміна, коли ми вийшли з кінотеатру. — Тепер хочу подивитись його. Підемо разом на прем'єру?

— Ем, не знаю, — трохи розгублено відповіла я та знизала плечима.

— Точно! У тебе ж друзі є, — сказала вона, усміхнувшись. Аміна намагалася приховати якусь образу, але я все ж помітила її. — Нічого, піду сама.

— А у тебе нема друзів? — поцікавилася я.

— Тепер нема.

— Що значить тепер?

— Насправді мені ніколи не щастило з друзями. В більшості випадків мене просто використовували, хоча я й не розуміла чому. В мене не було багато грошей і впливових батьків, тому я завжди була на задньому плані. Така собі "запасна" подружка. Я обрала самотність і прекрасно почуваюся у ній.

— У цьому мені пощастило більше, — пробурмотіла я.

— Ну що ж, рада за тебе!

— Якщо хочеш, то ми справді могли б піти разом на цей фільм.

— Не люблю набиватися комусь у подружки. Я тебе зрозуміла, Валю.

— Я не мала на увазі, що не хочу дружити з тобою. Просто зараз такий період, що багато справ, а ще навчання.

— Усе нормально, правда! — Аміна усміхнулася і поклала свою руку мені на плече. — Дякую за цей хороший день. Мені вже давно не було так спокійно. Час уже повертатися додому. Зустрінемося завтра!

— Бувай! — сказала я, дивлячись вслід Аміні, що попрямувала на автобусну зупинку.

Мені не хотілося відмовляти їй у дружбі, але я не очікувала, що вона так швидко захоче, щоб ми стали подругами. Аміна відкрито показувала, що я не подобаюся їй, але тепер уже щось змінилося. Та і вона стала більш відкритою. Можливо, дівчина побачила, що я можу зрозуміти її. Я важко видихнула, коли помітила декілька пропущених дзвінків від Тасі. Коли почався фільм, я вимкнула звук, щоб ніхто не заважав. Навіть декілька повідомлень було від неї. Я одразу ж вирішила зателефонувати їй. Якраз буде з ким поговорити дорогою додому.

— Привіт! — сказала я, коли вона прийняла дзвінок. — Вибач, не мала змоги відповісти.

— Я думала, що у тебе сьогодні вихідний, — пробурмотіла Тася заплаканим голосом.

— Так, я була в кінотеатрі. Ми з Аміною вирішили подивитися фільм.

— З ким? — перепитала подруга.

— Аміна — моя колега по роботі. Я тобі розказувала про неї.

— Зрозуміло.

— У тебе щось сталося?

— Уже ні.

Я глибоко вдихнула і закотила очі. Ще бракувало мені ображених подруг.

— Тасю, ти ж знаєш, що можеш розповісти мені? До того ж мене насторожує те, скільки разів ти телефонувала.

— Тепер уже все добре, чесно.

— Але я чую, що щось не так з твоїм голосом. Ти плакала?

— Просто вдома деякі проблеми.

— Вдома? — перепитала я, насупившись. — З батьками?

— Так, — відповіла Тася. — Не між мною і батьками, а між ними. Тобто між татом і мамою.

— Ого! — здивувалася я, адже усі знали, що у Тасі — ідеальна сім'я.

— Зараз уже все добре. Розкажи мені щось цікаве. Який ви фільм дивилися?

— Ти точно не хочеш поговорити про те, що турбує тебе?

— Я ж кажу, що зараз все в нормі. Якщо не хочеш розмовляти, то я не буду наполягати.

— Гаразд, — погодилася я, хоча і розуміла, що щось таки тривожить Тасю. — Це був пригодницький фільм про двох археологів...

Усю дорогу ми з Тасею розмовляли про фільм. Здається, мені вдалося її трохи розважити, бо вона навіть сміялася. Останнім часом вона стала надто таємничою, але в цьому випадку, мабуть, більше я винна. Можливо, їй не вистачає подруги, а зараз ми рідко спілкуємося. Коли я підійшла до будинку, то мою увагу одразу ж привернула яскрава червона іномарка. Раніше не бачила такого авто на подвір'ї будинку дядька Віталія. Здається, у нас гості. Я попрощалася з Тасею та попрямувала всередину. На вулиці вже було доволі темно, а ще прохолодно, тому я зовсім не пошкодувала, що вдягнула теплий светр. Я відчинила двері та одразу ж почула шум із вітальні. Було чутно голосний жіночий сміх та голос дядька. Я не знала, чи мені варто заходити у вітальню, але щоб потрапити до себе в кімнату, треба було пройти через неї. Я зупинилася у дверях, коли побачила за столом знайомий силует жінки. Хоч вона і сиділа спиною до мене, я все одно впізнала в ній маму Давида. Темне пряме волосся було охайно зібране у високу зачіску. Жінка сиділа так рівно, наче справжня аристократка.

— А ось і Валя прийшла! — радісно заговорила тітка Дарина. — Ми на тебе чекали. Сідай!

Вона показала мені на вільний стілець, що був якраз навпроти тієї жінки. Я помітила її погляд на собі, коли вона обернулася. Жінка зацікавлено оглянула мене з ніг до голови, а тоді усміхнулася. Дядько Віталій теж з очікуванням глянув на мене. Я могла б сказати, що не хочу їсти й піти до себе в кімнату, але не хотілося соромити дядька та тітку.

— Добрий вечір! — привітала я, знервовано усміхнувшись, а тоді сіла на вільний стілець.

Мабуть, моє хвилювання було досить помітним. Я опустила руки під стіл та почала перебирати пальцями. Дивне передчуття з'явилося всередині. Мабуть, ця жінка хоче поговорити зі мною. Але навіщо? Я заспокоїла себе тим, що скоріш за все вона прийшла сюди за запрошенням дядька та тітки. Не думаю, що її зацікавила моя присутність на святкуванні й те, що я тоді говорила Давиду.

— Це Роксолана Анатоліївна, — заговорив до мене дядько Віталій. — Наша хороша подруга, а ще мама Давида. Ти, мабуть, знаєш його, бо ви ще були разом у студентській раді.

— Так, знаю, — тихо відповіла я. Потім глянула на жінку і спробувала легенько усміхнутися. — Приємно з вами познайомитися. Я — Валентина.

— Це донька мого двоюрідного брата, — поспішив сказати дядько.

— Мені здається, що ми бачилися раніше, — сказала жінка приємним голосом, вдаючи, що згадує щось. Я ж помітно напружилася, стискаючи пальці під столом. — Ем... На відкритті ресторану Кароліни. Ми ще розмовляли на терасі, пам'ятаєш?

Мій мозок переніс мене на добрячий період назад. Це сталося ще до того, як ми з Давидом були разом. Ось чому ця жінка здалася мені такою знайомою. Я бачила її раніше. Мало того, ми з нею говорили, і доволі відверто. Вона палила цигарку та жалілася мені на свого чоловіка, який їй зраджує. Я не встигла познайомитися з нею, але тоді відчула у ній щось схоже зі мною. Тільки що саме?

— Т-так, — протягнула я. — Пригадую таке.

— У вас дуже мила дівчинка, — сказала ця жінка, усміхаючись.

— Ох, Валя справді хороша, — почала тітка Дарина.

Потім вони почали обговорювати мене, що мені не дуже сподобалося. Хоч тітка і хвалила мене та говорила, як я їй помагаю, все одно було трохи ніяково. Я навіть не торкнулася до вечері. Присутність мами Давида дуже сильно здивувала мене. Я намагалася не думати про це, але вона всяко привертала до себе увагу. Таку жінку неможливо було б не помітити.

— Мабуть, я уже піду до себе, — тихо сказала я, піднімаючись зі стільця. — Гарного вам вечора!

— Валю, покажеш зразу де тут вбиральня? — заговорила Роксолана Анатоліївна і теж встала. — Так давно у вас не була, що вже і забула.

Я кивнула, намагаючись не видавати свого хвилювання. Жінка тепло усміхнулася мені, але я не відчувала від неї жодної щирості. Вона мовчки йшла біля мене довгим коридором, до того моменту, поки ми не зупинилися біля дверей вбиральні. Я розуміла, що прохання провести її — це всього лише приманка, щоб залишитися наодинці зі мною. Але навіщо їй це? У голові було надто багато варіантів, що саме вона хоче сказати мені.

— Ось тут вбиральня! — мовила я, показавши на двері.

— Я знаю, і мене це абсолютно не цікавить, — відповіла вона та склала руки на грудях. — Поговоримо, Валентино?