Розділ 9

Я декілька секунд уважно дивилася на цю жінку, а тоді широко усміхнулася та теж склала руки на грудях.

— Про що саме ви хочете поговорити? — спитала я, піднявши одну брову. — Сумніваюся, що можу допомогти вам дізнатися якусь цікаву інформацію.

— Про мого сина, — відповіла вона. — Про те, що пов'язує тебе з ним?

— Думаю, що вам краще спитати це у Давида.

— Я питала.

— І... — я замовкла, а тоді глибоко вдихнула, намагаючись не видавати своєї зацікавленості. — І що він вам сказав?

— Нічого.

— Не розумію цілі вашого приходу. Як можете бачити, нас з ним абсолютно нічого не пов'язує. Якби було інакше, то він би обов'язково розповів про це своїй улюбленій матусі.

— Думаєш, що Давид ділиться зі мною своїм особистим життям? — спитала вона, посміхнувшись одним кутиком губ. — Ох, Валентино, як би це було так, то я б зараз тут не стояла.

— Він прекрасно проводить час зі своєю дівчиною. Вони дуже щасливі, — впевненим голосом сказала я. — Усе так, як ви й хотіли. До чого тут я?

— Ти мені розкажи.

— Послухайте, навіть якщо врахувати те, що між нами з Давидом раніше могло щось бути, зараз це неможливо. Я ніколи не підійду йому за вашими стандартами. Так, моя сім'я — проста і бідна. Ви б точно не захотіли таких родичів, як мої батьки. Зараз про це нема сенсу говорити, бо Давид має Камілу, і щасливий з нею. Я ж... Працюю, навчаюся і просто живу своїм життям. Я хочу відкривати нові місця та нові знайомства. Не хвилюйтеся, мені не потрібен ваш син. Я не збираюся відбивати його у Каміли, чи що ви там собі думаєте. Він зробив усе, щоб у мене зникло бажання навіть дивитися в його сторону. Мені огидна його присутність, і Каміли теж. Вибачте, якщо мої слова вам неприємні, але я ненавиджу ваше прізвище і все, що з ним пов'язано.

— Я теж, — сказала жінка і раптом почала сміятися. Тільки цей сміх чомусь налякав мене. — Який цікавий збіг.

— Що...

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я ненавиджу свого чоловіка і його прізвище.

— Через те, що він вам зраджує? — обережно спитала я. — Ви згадували про це ще раніше, коли ми були разом на терасі.

— Колись я дуже сильно кохала його, справді. Він мене теж, як тоді мені здавалося. Я була з дуже бідної сім'ї. Мої батьки постійно випивали, а я працювала в барі, — розповідала Роксолана Анатоліївна. Дивний страх з'явився всередині, а долоні спітніли. Я сперлася до холодної стіни, щоб хоч якось заспокоїтися. Це так схоже на моє минуле. — Ми з ним познайомилися випадково. Мені тоді було вісімнадцять. Кохання з першого погляду, пристрасть, почуття. Він був справжнім багатим принцом, а я — звичайною Попелюшкою. Його батьки не хотіли нашого одруження, але він пішов проти них і ми все-таки одружилися. Потім... Я думала, що наша казка буде вічною зі своїм щасливим кінцем. Знаєш, у житті за все треба платити. Прийшов час, коли я відчула увесь гіркий смак болю. Один випадок змусив його ненавидіти мене. Він не повірив моїм словам, не підтримав тоді, коли мені найбільше була потрібна його допомога. Я намагалася усе пояснити, але це було марно. Моїм шансом був лише Давид. Думала, що наш син стане ключем до нашого примирення, але цього не сталося.

— А Слава? — тихо спитала я. — Він же теж ваш син.

— Він — помилка, за яку я досі розплачуюся.

— Хіба діти можуть бути помилками?

— Можуть, — відповіла жінка та відвела погляд. Неважко було помітити в її очах легкий відблиск. — Я навіть дивитися на нього не можу. Усе нагадує той жахливий день, коли закінчилася моя казка.

— Я все ж не розумію, чому ви розповіли мені цю всю історію. Навіть не впевнена, що це все — правда. Можливо, ви хочете перевірити мене?

— Перевірити? — перепитала жінка, насупившись.

— Може, ви думаєте, що як тільки підете, я одразу ж розкажу Давидові?

— І що ти розкажеш?

— Те, що ваш чоловік вам зраджує і ненавидить вас.

— Давид і так це прекрасно знає. Думаєш, він не бачив цього, коли ріс? Так, ми з чоловіком завжди любили його, і будемо любити, але наша сім'я ніколи не була справжньою. Мені байдуже, що ти будеш робити з цією інформацією, Валентино.

— Для чого тоді ви розповіли мені її?

— Не знаю, — відповіла вона та знизала плечима. — Я прийшла сюди, щоб познайомитися з тобою і дещо перевірити.

— Що саме? — спитала я та помітно напружилася.

— Що не помилилася тоді, коли ми бачилися вперше.

— Не розумію, що саме ви маєте на увазі.

— Ми з тобою схожі, Валентино. Напевно, ти й сама це розумієш. — Роксолана Анатоліївна поклала свою долоню на моє плече. — Будь обережна, бо історії мають властивість повторюватися.

Вона розвернулася та зробила декілька кроків вперед. Ця розмова здалася мені незавершеною, тому я поспішила за нею.

— Але моя історія все ж відрізняється від вашої, — сказала я, змушуючи жінку зупинитися. — Мій принц не пішов проти всіх заради мене, на відміну від вашого. Здається, я зрозуміла для чого ви мені це все розповідали.

— Справді? — зацікавлено спитала вона.

— Так! Ви хотіли переконати мене, що цей світ не для таких, як я. Можливо, ваша історія — це просто плід хворої фантазії! Як я можу вам вірити? Ви всього лише намагалися сказати, що я ніколи не буду щасливою в цьому багатому світі. Мабуть, хотіли налякати мене розповідями про свого жахливого чоловіка. Ох, ви ще забули додати, що Давид на нього дуже схожий і за будь-якої моєї помилки — зненавидить мене. Знаєте, нехай буде по-вашому! Можете думати, що переконали мене, налякали. Як я і говорила раніше, мені не потрібен ваш син. Це все вже давно в минулому, Роксолано Анатоліївно!

— Краще б це дійсно був плід моєї хворої фантазії, — тихо пробурмотіла жінка. — Так, Давид справді схожий на свого батька. Сприймай мої слова, як хочеш. Я всього лише попередила тебе, що не кожна казка буває хорошою. Ти добра та світла дівчинка, Валентино, наче ангел. Та водночас сильна і розумна. — Вона оглянула мене своїми карими очима з ніг до голови. — Тепер розумію чому Давид зацікавився тобою. Будь обережною зі своїми почуттями, бо інколи все не так прекрасно, як здається. Якою б сильною не була людина, її можна легко зламати.

— Це я вже зрозуміла, — буркнула я. — Завдяки вашому сину. Він зробив усе, щоб я ненавиділа його.

— Але чи це так, Валентино? Ти справді ненавидиш його, чи намагаєшся обманути себе?

Жінка розвернулася, а тоді впевнено попрямувала до вітальні. Я ж декілька секунд стояла на місці, а тоді поспішила до себе в кімнату. Я сіла на підлогу, спершись головою до дверей. У голові крутилися слова мами Давида: "Ти справді ненавидиш його, чи намагаєшся обманути себе?". Я й сама не знала відповіді на це запитання. Я довго не могла збагнути, що сталося з цією жінкою? Хоч і сумнівалася в її щирості, десь в глибині душі розуміла, що вона говорила правду. Ненависть в її очах була дуже помітна, коли жінка говорила про свого чоловіка і про старшого сина. Я остаточно заплуталася в цій історії, але розплутувати їхній клубок таємниць мені абсолютно не хотілося. Тепер мене не цікавила їхня сім'я і все, що з нею пов'язано.
Через декілька хвилин я почула звук автомобіля. Коли виглянула з вікна, то побачила як червона іномарка виїжджала з подвір'я. Схоже, Роксолана Анатоліївна вирішила уже повернутися додому. Я видихнула, намагаючись не думати ні про неї, ні про Давида. Останнім часом у моєму житті стало забагато їхньої сім'ї. Я взяла одну з новеньких книжок і відкрила її на першій сторінці. Хотілося хоча б трохи забути про це все, а нові яскраві світи чудово допомагали мені в цьому...

Робочий день чомусь тягнувся дуже довго. Аміна майже нічого не говорила, а весь час проводила у своєму телефоні. Так і захотілося спитати в неї, що відбувається, але я чітко бачила, що в неї нема жодного бажання розмовляти.

— О, твій прийшов! — сказала вона, коли відчинилися двері в книгарню.

Я підняла погляд з-під книги й побачила того, хлопця, який нещодавно хотів познайомитися зі мною. Він широко усміхнувся нам, а тоді зник серед стелажів з книгами.

— Він не мій! — буркнула я, глянувши на Аміну.

Вона чомусь почала дивно усміхатися, чим ще більше роздратувала мене. Я опустила погляд на свої нігті. Аміна піднялася і почала ходити по книгарні, поправляючи стопки книг. Краєм ока я помітила, що вона періодично заглядає в зали, щоб побачити, де саме наш відвідувач.

— Знову в дитячому відділенні, — тихо заговорила до мене Аміна. — Це так мило.

— Що саме? — спитала я, насупившись.

— Він постійно купує книги для своєї племінниці. Їй дуже пощастило з таким дядьком. Помітно, що він її любить.

— Можливо.

— Ох, іде!

— Доброго вечора! — сказав він і поклав декілька книг з казками. — До котрої ви працюєте?

Я нічого не відповіла, даючи можливість Аміні поговорити з ним. Вона почала розказувати йому за наш графік, а я в цей час оформлювала покупку.

— Щось ваша колега не дуже любить розмовляти, — заговорив цей хлопець, глянувши на мене. — Що з вами, Валентино? Поганий настрій?

— Все добре, — буркнула я, намагаючись широко усміхнутися. — Ваші покупки!

Я передала йому пакет з книгами. Він подякував і попрямував до виходу. Коли він зник за дверима, то мені нарешті вдалося розслабитися.

— Впевнена, що цей хлопець зараз стоїть під нашим магазином і чекає на тебе, — заговорила Аміна.

— З чого ти це взяла?

— Не даремно ж він питав наш графік. Ти йому точно подобаєшся.

— Не говори дурниць, будь ласка. Він всього лише наш постійний клієнт. От і все!

— Ні...

— Він приходив сюди ще задовго до того, як я почала тут працювати. Аміно, перестань! Ти плутаєш звичайні робочі стосунки з романтичними.

— А хіба робочі стосунки не можуть бути романтичними?

— Все! Більше не можу цього слухати. Краще будемо збиратися, бо страшенно хочеться додому.

— Точно! — сказала Аміна, коли глянула на годинник. — Уже майже восьма!

Ми зібралися, а тоді вийшли з магазину. Я спустилася вниз сходами, поки Аміна зачиняла магазин. Вона підійшла до мене, широко усміхаючись. Дівчина дивилася кудись за моєю спиною, а тоді глянула мені в очі.

— Я ж казала! — мовила вона переможним тоном.

Коли я повернула голову, то побачила того Захара, що вже майже підійшов до мене. Я лише невдоволено закотила очі та схопила Аміну за руку, щоб вона не подумала нікуди тікати.

— Щось забули? — спитала я, коли хлопець зупинився біля мене.

— Ваш номер телефону, — відповів він, показуючи ідеальну білосніжну усмішку.

— Навіщо вам мій номер?

— Щоб ближче познайомитися з вами, Валентино.

— Мені треба додому! — сказала Аміна та швидко забрала свою руку. Я невдоволено подивилася на неї, а вона всього лише підморгнула мені. — Побачимося завтра!

Мені не подобалося, що Аміна так просто кинула мене з цим хлопцем. Невідомо, хто він і що збирається зробити. Я намагалася заспокоїти свої нерви й виглядати впевнено.

— Дякую, звісно, але мені не хочеться з вами знайомитися ближче, — серйозним тоном сказала я, глянувши на хлопця.

— Ти ж розумієш, що своїми відмовами ще більше зацікавлюєш мене, — мовив він і примружив очі. — Чи це такий твій план?

Я напружилася після цих слів, адже це так сильно нагадало мені нашу з Давидом історію. Його я теж цікавила лише тоді, коли була недоступною, таємничою, недосяжною. Історія повторюється?..

— Здається, я пропустила той момент, коли ми з вами перейшли на "ти", — дещо роздратовано сказала я. — Мені час повертатися додому. Якщо у вас більше нема запитань, то я хотіла б нарешті піти звідси.

— Можу підвезти! — Він кивнув у сторону автомобіля, що стояв неподалік.

— Люблю ходити пішки!

— Валь, все добре? — раптом збоку від мене з'явився Паша.

Сьогодні я, як ніколи, була рада, що він опинився тут.

— Так, все чудово! — сказала я та усміхнулася йому. — Ти сьогодні пізніше? Я вже зачекалася!

Я підійшла до Паші та взяла його під руку. Він уважно подивився на мене, а я ж потягнула його в сторону дороги до мого дому. Оглянувшись, помітила, що Захар все ще зацікавлено спостерігав за нами. Можливо, якщо він буде думати, що у мене є хлопець, то відчепиться?