Неупокоєні душі

Глава 3. Наречена

 Повернувшись, я гойдався в гамаку, як вирішив зайти в дім. Я шукав в кишенях ключі, але їх ніде не було. Вони ніби самі зникли. Я почав шукати навколо себе, подумав, що ключі випали, коли я лежав в гамаку, але ні. Їх не було.

 Тоді я вирішив повернутись. В хатинці Христини вже світло було погашене, тому я не хотів її будити майже опівніч з цією «приємною» новиною. Я залишив речі, та швидким шагом пішов назад.
Мій приємний настрій трошки зіпсувався... Що ж ховати, я почав злитися на себе, не говорючі про те, що час доби був не найліпший для пошуків.

 Нічне кладовище змусило мене здригнутися, але я вирішив не піддаватися забобонному страху. Знайшовши полянку на якій я сидів, я ввімкнув ліхтарик телефону, та почав шукати. Ключів не було, тоді я вирішив піти до старої церкви. Єдиним джерелом світла була луна, та мій ліхтар. Різкий гуркіт крил потурбованого птаха, вимусив мене завмерти, а моє серце битися як скажене. Я пішов далі, вирішив, що спати в машині, чи в гамаку непогана ідея. Я проліз в церкву. Дерев'яні дошки поскрипували під ногами.

 Нарешті, я побачив блиск заліза, це були мої ключі. Забравши їх, я відчув прилив енергії, і був готовий бігти до дому, як через вікна церкви помітив рух. Крізь дерева, я бачив білу фігуру, яка йшла до церкви. Вона була все ближче, і я почав розрізняти деталі. Молода дівчина йшла у підвінечному платі, але рухи були неприродними. Вона не повертала головою, не кліпала очима, як робот просто йшла по назначеній програмі. М’язи були ніби задублі. У каштанових волосах була фата, а в довгі пальці схожі на лапи дикого птаха стискали букет білих роз, які нахилили свої голови в бік.

 Я с жахом виглядав з підвіконної рами, і не знав що робити. Попри те, що дорога до головних воріт була перекрита деревами та кущами, вона не звертаючи на це уваги йшла на пролом. В одному місті плаття зачепилось за гілку, що ніяк не смутило наречену, яка продовжувала ходу, розідрав поділ плаття.

 Я наприсідки перейшов до кафедри, які являти собою зруйнований виступ з цегли. Трошки відхилившись в бік, я побачив, як зі стуком відкрились старовинні дерев’яні двері, але руки нареченої були досі на букеті.

 Вона йшла прямо по церкві. Спокійно дійшла до кафедри, та встало прямо і гордо. Промінь луни впав на її лице. Ні кровинки на білому як крейда лице. Не рухаючись вона нагадувала статую. На щоці була подряпина, але кров з неї не йшла.
 Я не міг усвідомити, що відбувається. Я гнав від себе здогадки, поки не побачив сині сліди як від мотузки. Я вже хотів тікати, як істота подивилась на мене!

 - Андрій? – мої очі розширились від страху, а істота благаючи дивилась на мене, на силу повернувши голову і ледве нахиливши на бік.
 - Я так… - ковтнувши слину, запинаючись сказав я, - але я вас не знаю. Я напевно не той Андрій.
 - Андрій, коханий, йди до мене, не залишай мене як в минулий раз, - протягнувши руки до мене свою худу руку з довгими нігтями, звало воно мене, але я піднявся, та почав йти до виходу задньою ходою. Двері зі страшним грюкотом закрились, а на лиці істоти з’явилась злість, а я в повній силі зрозумів всю небезпеку ситуації, в якій я опинився. – Ми повинні бути разом, як ти й обіцяв. Йди до мене, мій наречений, і ми возз’єднаймось назавжди.
 - Так, я теж дуже цього хочу, - придумував на ходу я, - але ти помилилась днем. Бачиш, гостей нема? – я намагався видавити посмішку, притискаючись до дверей, які не піддавались.
 Істота явно розгубилась, потрошки крутячи головою, і дивлячись навколо, вона обдумувала мої слова.
 - Інший день? – довірливо дивилась на мене істота, своїми великими очима і трошки відкритими губами.
 - Так-так. – зрадів я, і запинавшись видав.
 - Ти обіцяєш прийти?
 - Звісно.


 Істота посміхнулась демонічною посмішкою та розчинилась у місячному сяєву. Двері на які я спирався, відчинились, а я ледь не впав, встигнувши схопитися за ручку. Відчуваючи небезпеку, я побіг за своїми речами. Схопивши своє майно, я біг, лякавшись кожного шурхоту, приймавши всі білі речі на своєму шляху за цю істоту, був настільки заляканий, що в очах все плило. Пройти кладовище була справжнім випробовуванням, дивлячись на церкву, я благав Бога на допомогу. Відчуваючи безпорадність, я ледве не впав на землю, як дитина, яка чекає, що мати її підніме та приголубить. Згадуючи містичні історії та байки про слов’янських міфічних істот, я ще більше доводив себе до божевілля. Нарешті, появилась стежка до хатинок, і я підбирався на гору, зачіпавши, каміння, яке котилось вниз.
 Нарешті, я добіг до хати, та судомно шукав ключі, упустив їх з рук, і декілька разів не попав у замкову щілину, я все-таки відкрив двері, та включив світло. Незнайома обстава знімного будиночка не давала спокій. Я згадав, що взяв з собою вино, і відкрив його налив у стакан. Єдиний посуду що тут був.   Декілька ковтків заспокоїли мене. Я вирішив замалювати лице цієї істоти. І взявши альбом, згадував її лице. Це була приваблива дівчина, колись…
 «Ні, - думав я, ходячі по кімнаті, - це божевілля. Не існує привидів. Не існує інших демонічних істот. Це вигадка! Я нормальна людина, і не можу вірити в це. Я знаю, що це було. Це ж сонний параліч. Я читав про нього. Я просто надивився жахів у дитинстві й ці образи в’їлись у мою пам’ять.»
 Моя свідомість заперечувала можливість такого, але я знав, що це була реальність. Я сам не помітив, як випив всю пляшку. І лежачі на дивані, плакав від безпорадності. Я готовий був їхати назад, але мене тягнуло в сон, як і завжди, коли я випиваю зайве. Лежачі на дивані, в позі ембріона, я так і заснув.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше