Глава 5. Похмілля

 Проснувшись в гостинній, я почав приходити в себе. Пазл почав складатись, вимальовуючись у лінійну історію. Я підійнявся, але промінь світла попав на сітківку вимусив мене впасти назад на спину. Мені ніби по голові дали кувалдою.
 Христина ходила під вікнами, і побачивши, що я рухаюсь зайшла до мене, відкрив двері своїм ключем.
 - Андрію. Ви в порядку? – підходила ближче, оглядавши кімнату,- ви довго не вертались. Я вже думала, що ви заблукали в лісі.
 - У вас нема чогось від похмілля? Я хочу їхати додому.
 - Є, але куди ви поїдьте? Ви навіть лежати не можете. Чекайте, - повернулась вона, та виходячи сказала, - я зараз таблетку принесу.

 Я швидко закрив альбом, щоб не було питань, і намагався зрозуміти чи я не божевільний. Я взяв телефон, але світлобоязнь не дала навіть подивитися на час. Було чи час, чи три. Я так і не зрозумів.  Повернулась Христина з таблеткою та склянкою води.
 - Візьміть, це має допомогти через деякий час.
 - Дякую, дуже.
 - Чи ви не хочете їсти, - дбайливо питалась господарка, і я відчув бурчання живота, якій погоджувався з цим питанням.
 - Чесно кажучи, дуже хочу.
 - Я принесу вам яєшню з канапками, якщо ви не проти.
 Я лежав і думав, чим викликана така дбайливість. Та і дивилась вона на мене дуже здивованим та питливим поглядом. Вона мала рацію, їхати я не міг. Требо сходити туди, як стане легше.
 Христина принесла їжу, і я без апетиту поїв, поки вона роздивлялась мене. Вона ніби щось знала, чи бачила мене переляканого, коли я біг до дому, але питати я не став, а вона вирішила не питати перша.
 - Дуже дякую, я щось вчора перебрав.
 - Полижіть, може на вечір легше буде.

 Я й сам це розумів, і ліг назад, а вона забрала тарілки, та пішла до себе. Я задрімав, і проснувся через кілька годин. Вже був п’ятий час, коли я піднявся, і вирішив піти на місце, і спробувати розібратися.
 Я пішов туди, але сам не знав, що шукаю. Коли я підіймався до старої церкви, на стежці лежав в’ялий бутон білої рози. Я спочатку взяв її в руки, але зрозумів кому вона належить, з відчуттям огиди кинув його від себе.
 Все-таки це все була правда, але я не знав що робити. Я блукав навколо, зайшов в церкву, але всі ті жахливі кадри знов промоталась в моїй голові, здригнувшись, я вийшов геть від цього проклятого місця.
 Навколо було світло, але над кладовищем нависала велика хмара. Я пішов до нього. Я побачив земляний насип, вже трошки утрамбований та розмитий дощами. Над ним стояв дерев’яний хрест, а на ньому висіло фото. Я не заходив за огорожу кладовища, а тільки підійшов так, щоб було видно фото.   Мене як током вдарило, це була вона. І істота в церкві, і дівчина з марення. Навіть зараз, я не можу повірити в те що відбулось, маючи всі докази.
 Відчуваючи страх, я зайшов у білу церкву. Я просто сів на лавочки, та молився. Єдина молитва, що я знав було «Отче наш», якої навчила мене моя бабуся. Я відчував себе захищеним, тут. Навіть хотів тут ночувати, але мої плани м’яко при рвали, випроводив мене.
 Сонце вже висіло над горами, а я постійно оглядаючись шов до дому. Відчуваючи безпорадність, я не знав чим зайняти себе до сну. Я б випив ще, але не було чого. Напевно так люди й спиваються, постійно намагаючись приглушити почуття.
 Христина сиділа на лавочці біля свого дому, коли я проходив повз, звернулась до мене:
 - О ви вже тут, я думала ви як вчора десь до ночі будите блукати, - почала вона вкрай незграбно, зараз я чітко бачив, що вона намагається дізнатись де я був.
 - Сьогодні точно ні, - відповів аби що, я пішов далі.

 Перші зорі вже були на небі, я вирішив що дарма весь день байдики бив. Що минуло, то й пройшло. Головне не вертатись туди, чи… я вперше задумався о своїй обіцянці даній цій істоті. Я закрив двері, повернув ключ на всі обороти. Поки я вирішив зайнятись своїми ділами, зачекавши опівніч, якщо воно не з’явиться - я вільний, а якщо з’явиться… я не мав ніяких ідей що мені робити…

 Через декілька годин, телефон мене сповістив, наступила вирішальна година. Нікого не було. Я видихнув. Світло від люстри не давало бачити, що коїться на вулиці, але коли я його вимкнув, я побачив свою наречену, яка радісно дивилась на мене мутними очами, крізь віконну раму та махала мені.