Глава 8. Шах і мат

 Було майже опівніч. Я то ходив по гостинній, то сідав, то залазив в телефон, але не міг сконцентрувати увагу ні на чому, і чекав назначеної години. У горлі сушило, тому я пішов на кухню, й випив стільки води, що мене вже нудило, як я почувся знайомий стук. Я перехрестився, й прогнав заново весь план у голові. Повільно ступавши, я відкрив двері гостинної, де й побачив свою наречену.
 Вона посміхалась мені, а з нею тягнувся слід багнюки. На вулиці йшов маленький дощик, а на дорогах де-не-де були калюжі й болото. Крім того, і плаття було вимазане у грязі. Як за звичай, вона цього не помічала, і кликала мене. Що ж, це мій останній шанс, а може й останній час життя, тому з виразом обличчя, наче мене вели на розстріл. Ми вирушили до церкви.
 «Було щось іронічне в тому, що я завжди казав, - думав я про себе, - що не одружусь, а все обернулось дуже цікавим шляхом. Я йду вінчатися, з гарною і милою дівчиною, є лише одне «але» - вона мертва. Ну а в кого нема недоліків? – такими роздумами я намагався підбадьорити себе, і ненадовго це допомогло, - всі хвилюються перед весіллям, і я не виключення!»
 Ми пішли у гору, і я зрозумів, що на якийсь час мій мозок відключився, а почуття страху не було, але все повернулось, і я почав відчувати стукіт серця. Ми пробирались крізь терени. В мене було відчуття, ніби багато рук скелетів чіпляються за мене, а відпускавши одні – чіпляються інші. Все-таки ми пробрались, а я думав що буде, якщо я просто побіжу вперед. Двері відкрились побажанню істоти, і ми пішли нога в ногу до вівтаря. Зупинившись, повернулись один до одного, і я почав свою присягу:
 - Я, Андрій Ткач, - моя наречена тримала в одній руці стеблі від роз – все що залишилось від квіток, а іншу тягнула мені, я так хвилювався, що запнувся. Взявши її холодну руку, по мені самому пробігли мурашки. Терплячі огиду, я почав спочатку, - я, Андрій Ткач, беру у дружини, - я згадав що не запам’ятав її ім’я, - тебе. Чи готова ти, стати моєю дружиною?
 - Так!
 - Готова розділити радощі і горе?
 - Так!
 - Бути вірною дружиною і подругою?
 - Так!
 - Доки смерть не розлучить нас?
 - Так! – запально промовила вона, вже по звичці відповідавши.

  
Вона відпустила мою руку, і налякано зробила шаг назад. Намагаючись зрозуміти, що вона зараз пообіцяла.

 - Тоді, бувай. – холодно сказав я, спостерігавши за нею.

Вираз її обличчя став жалібним, і тут її тіло впало, а з нього швидко піднявся білий стовбур, що прямував на небо, й так же скоро зник. Я подивився на тіло істоти, як воно розсипалось у попіл. Я відчував приплив енергії, та свободу, і побіг до дому.