Глава 6 Андрій

— Поговоримо? – мої вуста миттєво розпливаються в посмішці. – Ви мені пропонуєте поговорити з вами? Ви мене взагалі за ідіота тримаєте? Вважаєте, що я не знаю вашого брехливого та нахабного брата? Тільки зі мною ці фокуси не пройдуть. Я сказав, зникни з моїх очей!

Юлька швидко озирнулася на цього журналюгу. Він блідий, але гідно тримається. Його очі виблискують якимось злорадним світлом. І раптом цей нахаба повільно підіймає руки догори й на обличчі з'являється кисла міна.

— Справа ваша, пане Богданов! – фиркає він. – Та коли виявите цю людину, то не говоріть, що я вас не попереджав.

— То це вона? – спеціально киваю в бік свого менеджера. – Це Шеванова є не тим, за кого себе видає?

Помічаю, як фарба повільно сповзає з обличчя Юльки. Очі розширяються, а ротик, який ще зовсім недавно дарував мені насолоду, відкривається від подиву.

— Що? – видихає вона.

— Думаєш, ти мені Америку відкрив? – усміхаюся журналюзі. – Вона занадто нахабна. Самовпевнена. Безголова. Зовсім не відповідає займаній посаді. І якби в мене хоча б трішки була голова на плечах, то я б давно звільнив оцю непокірну співробітницю. Та якби там не було, але вона мій менеджер. І мій обов’язок керувати її роботою та захищати від отаких набридливих придурків. І вона добре знає, що якщо мріє збудувати кар’єру в моїй компанії, то варто тримати рота на замку. І це стосується всіх моїх підлеглих. Тож тут ти зайшов не з того боку, друже! Вигадай щось суттєвіше!

А до нас вже поспішали двоє охоронців, які вказали цьому невдасі на вихід. Він нічого не відповів. Просто востаннє глянув спочатку на неї, а потім на мене й пішов до виходу. Його плечі поникли й він ніби став меншим.

А я оглядаю Юльку, яка стоїть бліда, як смерть.

— Ви знайомі? – запитую миттєво, не даючи їй часу, щоб оговтатися.

— Так, — киває вона. – Він – колишній моєї подруги. Такий огидний тип! Ненавиджу його!

— Що він мав на увазі, коли сказав, що ти не та, за кого себе видаєш? – дивлюся прямо у вічі. Рот може збрехати, але очі завжди скажуть правду.

— А з чого ти взяв, що він говорив про мене? – схоже вона вже прийшла в себе й тепер дивилася на мене з викликом в очах. – Ти тут завів купу романів на робочому місці. І я не здивуюся, якщо якась ображена фурія захоче тебе потопити. А я… я донедавна навіть не підозрювала про твоє існування. І якщо бути чесною, то якби знала, що це твоя компанія, то ноги моєї тут би не було.   

— Та невже? – хмикаю. Що це в її голосі? Ревнощі чи образа? – По-перше, ніяких романів на робочому місці в мене немає. А по-друге, не повірю, що ти, дізнаючись про компанію, до якої йшла на роботу, не поцікавилася в Інтернеті про її власника.

— Так, — усміхнулася вона, зчепивши руки в замок. – Андрій Богданов – власник яхт-клубу. Ось тільки я не підозрювала, ким виявиться той Андрій Богданов. Тож для мене було таким же сюрпризом твоя поява на співбесіді, як і для тебе – моє резюме. Хоча ти міг мені відмовити. Чому не зробив цього?

— Нагадай мені, — фиркаю, — хто з нас власник яхт-клубу? Я маю звітувати перед тобою? Маю пояснювати власні вчинки та рішення? Ти нічого не плутаєш?

Вона закочує очі під лоба й корчить невдоволену гримасу. Та мене забавляє така її поведінка. Зараз мене притягує в ній виклик. Ніколи навіть не підозрював, що мені буде цікаво в компанії жінки, яка не корчить з себе того, ким не є насправді. Всі мої колишні робили лише те, що мені подобалося. Говорили лише те, що я хотів чути. Ніколи не вступали у сварку, боячись моєї реакції на це. І це трохи набридає, якщо бути чесним. Стає нецікаво. І втрачається інтерес до цієї людини. Зате оце диво стриже і бриє, не дивлячись на те, що може бути звільненою з доволі непоганої посади з гарненьким окладом. Вона не боїться мати власну думку. Не боїться сказати в обличчя те, що думає. Мене це трохи дратує. Та все одно новий досвід спілкування з норовливим дівчиськом, яке ніяк не хоче коритися – затягує.  

— Гаразд, — усміхається вона своєю чарівною посмішкою. – Мені час обідати…

— Не хочу здатися суворим керівником, — повільно постукую по годиннику на руці, – та поки ти тут проводила задушевні розмови з ненависним колишнім своєї подруги, час обіду скінчився.

— Ти жартуєш? – округлює вона очі.

— Ні, — тицяю їй під носа годинник. – Подивись сама!

Вона відштовхує мою руку й видавлює з себе посмішку.

— Гаразд, — розводить непокірне дівчисько руками. – Як накажете, пане! І хоча кріпосний лад давно відмінили, та ваша величність, схоже, про це й не чула.

Ховаю посмішку, ледве стримуючись. А вона повільно розвертається і легким кроком йде до кав’ярні. Її стегна вихиляються і я відчуваю, що мрію побачити її без спідниці. Богданов, стоп! Ти взагалі розуму позбувся? Це ще що за бажання? На тебе звалилося купа бруду через колишню та Тараса. А ти зараз думаєш не про те, як виплутатися з оцього всього. А про те, як затягти оце дівчисько до ліжка.

Після обіду їду на переговори з власником однієї шикарної яхти, яку він бажає якомога швидше продати. У мене є два покупці на його товар. Розмова трохи втомлює, та все ж повертаюся до клубу в піднесеному настої. Власник яхти готовий до торгів. І яхта залишиться в моєму яхт-клубі. Новий власник пообіцяв, що залишить її зимувати в клубі. Він хоче зайнятися її косметичним ремонтами, щоб згодом взяти участь в перегонах під вітрилами.

— Як пройшли переговори? – запитує Леночка, миттєво звернувши пасьянс на моніторі.

— Ти мені роздрукувала листи, які я тебе просив? – гиркаю на неї.

— Так, — усміхається вона чарівною посмішкою. – Все у вас на столі.

— Добре, — прямую до дверей кабінету. – Виклич Валерку. Є розмова…

— До речі, у вашому кабінеті… новенький менеджер, — запинається секретарка. – Вона сказала, що ви просили її підготувати бізнес-план по відкриттю юнацької секції.

— Так, — киваю, на секунду замешкавшись. – Не телефонуй Валерію. Я пізніше сам з ним поговорю. Я трохи затримався й не дивлюся на час. Вже кінець робочого дня. Можеш йти додому.