Глава 7 Юлія

Богданов кілька хвилин здивовано розглядає свої джинси, переводить погляд на кросівки, а потім зухвало впирається своїми сапфірово-блакитними очима в моє обличчя.

Підводиться, й не сказавши жодного слова, вихоплює в мене з долонь залишки хотдогу. З переляку роблю крок назад. І саме в цю хвилину він хапає мене за лікоть однією рукою, а іншою – розмазує на грудях залишки булки з кетчупом та гірчицею.

Мій рот сам собою то відкривається, то закривається. Від такого нахабства втрачаю дар мови.

— Ти здурів? – видихаю, відштовхнувши його руку від себе. – Ти ненормальний?

— Стаю таким, коли деякі нахабні особи дозволяють собі зайвого, — роздратовано гаркає він, викинувши в сміттєвий кошик залишки хотдога. — Вибач! Нічого особистого. Я не навмисно!

Розглядаю свою блузку на грудях, по якій розмазані патьоки червоного та гірчичного кольору. Мою блузку схоже вже не врятувати. Він взагалі з головою не дружить? Хоча так. Я сама роздратувала його, але все сталося випадково. І я не хотіла обмазати його брендові речі. Придурок! Шматок ідіота!

— Господи! – ричу. – Якби я знала, що ти не джентльмен, то…

— Якщо ти не леді, то я не зобов’язаний поводитися, як джентльмен, — розводить він руками. – Тож вибач!

— Потрібні мені твої вибачення, — сичу на нього. – Ти зіпсував мої речі.

— А ти мої ні?

— Йди до біса, — гаркаю й прямую до дверей.

Мене всю колотить. Хіба може чоловік отак поводитися стосовно жінки? Тепер в мене прямо з’явилася нав’язлива ідея по швидше покінчити з усім оцим. Написати ту бісову статтю й забути все, як дурний сон.

Не йду, а лечу до туалетної кімнати. Влітаю всередину й грюкаю роздратовано дверима. А в голові вже рояться думки стосовно помсти. Не можна здатися й залишити все, як є. Ще подумає, що я злякалася і здалася. Хоча плювати, що там він подумає. Єдине, чого мені зараз хочеться – забрати зі сміттєвого кошика хотдог і розмазати його отому нахабі по обличчю. А потім спокійно дивитися, як він закочуватиме очі від образи, ображено злизуючи пальцем кетчуп та гірчицю зі шкіри. А отою сосискою заткнути йому рота, щоб не варнякав багато.

Вмикаю воду й дістаю паперовий рушник. Та лише починаю витирати блузку, як пляма збільшується в розмірах і колір стає ще огиднішим. Знімаю з себе сорочку й пробую запрати її під струменями води. А в душі все клекоче від образи. Не можна все так залишити. Маю вигадати щось інше. Та тепер буду розумнішою. Прораховуватиму всі кроки наперед. От чого було не з’їсти ту булочку? Тоді б в нього не було що розмазувати мені на блузці. Ну, не вихоплював би він зі сміттєвого кошика хотдог? Чи вихоплював? Він такого можна очікувати чого завгодно.

Майже половина блузки мокра й холодна до тіла. Викручую її й вимикаю воду. А до мого слуху доносяться голоси. Знайомий баритон та… жіночий. А це ще хто в таку годину може вештатися клубом?

— Що ти тут робиш?

— Що в тебе зі штаньми? – жіночий голос якийсь схвильований.

— До біса штани, — чую роздратований голос Богданова. – Я запитав, що ти тут робиш, мамо?

Мамо?

Мої очі самі собою стають велетенськими в дзеркалі на стіні. І зараз на мене дивиться блондинка в мереживному бюстгальтері, очі якої, як два неймовірно великих озера.

— Твоя домробітниця сказала, що тебе ще немає з роботи, — чую тихий голос матері Богданова. – І я вирішила приїхати.

— Навіщо?

— Нам варто все обговорити, — вторить жінка. – Журналісти не дадуть нам спокою, коли довідаються про Тараса та Ірину…

Тараса та Ірину? Стоп! Хто такий Тарас? І хто така Ірина? Ірина! Ірина! Десь я вже чула це ім’я… «Певно занадто сильно Ірка його заділа за живе, якщо кинувся в обійми до такої, як ти?». Ірка? Невже оця Ірка й ота Тарасова Ірина – то одна й та сама особа? Треба буде дати дівчатам завдання, щоб розвідали про того Тараса і його Ірину. І все дізналися про них.

— Мамо, нагадай мені, а я яким боком до цього всього? – тепер голос Богданова гримить, як грім порожніми коридорами. – Невже ти вважаєш, що я буду рятувати твого Тарасика та Ірку від нападу журналістів? Вам самим в даній ситуації не здається це смішним?

— Тому я й прийшла до тебе, — бубнить жінка. А я навшпиньки підходжу до дверей, щоб краще було чути. – Ми вже все продумали. І нам потрібна твоя допомога.

— О! Вітаю! Швидко ви впоралися! – фиркає Богданов. – Та є одна проблема. Я не просто не буду, а не хочу допомагати тим двом зрадникам. Вони за моєю спиною крутили роман. Вони насміхалися з мене. І ти вважаєш, що я маю допомагати їм?

— Андрюш…

— Любий, — повільно вивалююся з дверей туалетної кімнати, на ходу застібаючи блузку, — ледве відіпрала. Овва! Доброго вечора!

Рот Богданова сам собою робить літеру «о». А витончена та доглянута жінка років сорока вирячує на мене очі. Її вуста видовжуються, а з рота не виривається жодного звуку.

— Ти… нас познайомиш? – раптом запитую вказуючи на його матір. – Чи мені почекати тебе в кабінеті?

І раптом на його обличчі з'являється посмішка. Справжня посмішка, від якої ледве серце не зупиняється. А жінка в брючному костюмі насуплює брови й оглядає мене орлиним поглядом.

— Ти не познайомиш нас? – видає вона глухим голосом.

— Люба, — притягує він мене у свої обійми й торкається вустами волосся, – зачекай мене в машині. Гаразд?

Підіймаю на нього блискучий погляд. У нього в очах незадоволення. Певно не очікував такої моєї витівки. Та мені все одно. Може то він не на мене такий роздратований.

— Вибач! – шепочу йому на вушко. – Нічого особистого! Я не навмисно!

Помічаю, як його очі звужуються. І ледве не регочу від захвату. Нехай тепер матуся винесе йому мізки. Наступного разу знатиме, як псувати мою блузку.

У своєму кабінеті швидко збираю речі. І лише тепер згадую, що залишила флеш-носій в його комп’ютері. Не можна залишати йому флешку. Там є мої статті для журналу. Якщо знайде їх, то відразу зрозуміє, хто я така. Тож швидко плентаюся до його кабінету. Хоч би їх там не було.