Глава 7. Двері

За годину після повернення братів з Яриною на руках, чоловіки засіли на кухні за чаюванням.

– Добрий вечір! – на порозі завмерла млява дівчина і сонно позіхнула. Вона спробувала трохи пригладити розпатлане волосся, але вже за кілька секунд лишила цю нелегку справу і роззирнулась.

– Для когось він може й добрий, – невдоволено пробуркотів Сергій, але посунувся ближче до вікна, аби звільнити трохи місця на м’якому кутку для гості. Але не встигла Яринка зручно розміститися і подякувати за доброзичливість, коли чоловік продовжив говорити: – Ми майже дві години витратили на твоє визволення з моргу.

– Сергію, не чіпай її, – процідив крізь зуби Андрій, достатньо змучений витівками брата. Він обернувся до розгубленої різкою відповіддю дівчини й співчутливо поцікавився: – Як ти себе почуваєш? Голова не паморочиться? – коли він помітив мовчазне хитання головою, то непевно додав: – Ми дуже хвилювалися через те, що Сергій, – чоловік на мить запнувся, але майже одразу отямився, – забув тебе у морзі.

– Ми хвилювалися? – скептично фиркнув Сергій і відвернувся до вікна.

– То він дійсно забув? – обличчя Ярини наче скам’яніло, а в очах спалахнули іронічні іскорки. Вона підперла голову рукою і почала ділитися своїми роздумами вголос: – А я все не могла зрозуміти – навмисне лишив чи забув? З одного боку, наші стосунки складаються не найкращим чином, що цілком пояснило б навмисність дії. Але з іншого – Сергій настільки неуважний, що я б не здивувалася, якби дізналась, що все сталося випадково, – варто їй було договорити, як чоловік почав кашляти, ледве не захлинаючись ковтком чаю.

– Я неуважний? – чоловік скористався серветкою і зиркнув на дівчину злісним поглядом.

– Так, ти дуже неуважний, – легко погодилась із власним твердженням Яринка. – До речі, я прийшла до тями, коли на вас почала кричати та мила жіночка.

– Тобто, я тебе ніс на руках, а жіночка, що горлала на мене, – мила. Казково, – стримано прошипів Сергій і відсунув до краю столу порожню чашку.

– Для мене нині будь-хто милий, хто не залишав мене одну без зв’язку, їжі й доступу до туалету у морзі, – льодяний тон дівчини змусив знітитися навіть чоловіка, якому адресувався ненав’язливий докір.

– Ми, до речі, замовили піцу, – Андрій зрозумів, що настав влучний час, аби почати рятувати хитке становище. – Налити чаю?

– З отрутою? – Яринка скосила на Сергія прискіпливий погляд. В неї був час здогадатися, що від нього можна очікувати будь-чого.

– Не розумію твого невдоволення. Якщо щось не до вподоби – де двері, ти знаєш, – чоловік щиро образився на таку невиправдану недовіру. У нього дійсно були справи, а вона мала помітити, що завдає забагато клопоту. Його дії були цілком логічними й правильними.

– Знаю і зараз же вийду через них, – вона ображено стиснула губи та піднялась з-за столу. – Дякую за гостинність, але мені вже час, – вона ввічливо кивнула Андрію і розвернулась, аби піти геть.

– Куди ти підеш? У тебе квартира розвалена, – похмуро відмітив Сергій,

– Проте там я нікому не буду заважати. Вибачайте за заподіяні вам незручності, – Ярина фальшиво посміхнулась і з упевненою силою смикнула дверну ручку на себе.

Секунд на десять повисла незручна тиша, після якої чоловіки запідозрили недобре. Вони вже встигли перезирнутись і збирались бігти до коридору, коли у кухню повернулась спокійна і дещо сором’язлива дівчина. Вона тримала одну руку за спиною, а іншою – поправила безладну зачіску. Ярина кусала губу у спробі знайти доречні слова, але до голови чомусь не приходила жодна слушна думка. Дівчина зробила глибокий вдих і видих і під стурбовані погляди опустилася знову на м’який куток.

– Ви ж завтра нікуди не планували йти? – нарешті Яринка вирішила почати з ненав’язливого питання.

– Ні, – глухо видихнув Сергій і прикрив очі долонею. Він не відповів на питання вимушеної гості, але виказав своє ставлення до здогадки стосовно того, що відбулось за останні хвилини в коридорі.

– О, це чудово, – дівчина ж подумала зовсім протилежне – що чоловіки не збирались наступного дня нікуди йти. – Думаю, ми чудово проведемо вихідні разом, – вона непевно посміхнулась і поклала на стіл відірвану дверну ручку.

Андрій занадто голосно зітхнув і обхопив голову руками. Він вже багато років ставить собі подумки важливе питання – чому він завжди все робить правильно й обережно, а люди, що його оточують, наче народились у країні невдач і катастроф? Чому навколо нього не кружляють милі та відповідальні люди? Чому він має розв’язувати проблеми всіх навколо? Де він так сильно нагрішив у минулому житті, що у цьому народився у своїй сім’ї та оселився у цьому будинку?

– Я подзвоню Ростиславу. Він зі своєю командою все відремонтує, – Андрій опанував власними емоціями й розсудливо виказав свою пропозицію розв’язання наявної проблеми.

Сергій невдоволено скривився від слів брата, наче від зубного болю:

– Тільки хай він не бере свого помічника. Ти знаєш, що я його не терплю. Ти знаєш, що він під час останнього ремонту зробив у моїй кімнаті? А я тобі…

– А я не терплю неможливості вийти з приміщення з власної волі, – категорично помітив чоловік, який не збирався вступати у довгі нескінченні розмови. Всі невдоволення Сергія завжди були ірраціональними й прискіпливими. Будь-яке рішення, окрім усунення неподобства, його не влаштовувало, тому будь-які диспути не мали жодного сенсу. – Все одно інших робітників так швидко ми не знайдемо, – він встав із-за столу і пішов дзвонити своєму другові.