Глава 15. Дівчина Андрія?

Ярина навіть не здогадувалась, скільки часу минуло з моменту як пішов Костянтин, але за віконцем вже стемніло. Вона намотала не одне коло по підвалу у спробі знайти хоч щось, що могло її розрадити або врятувати, але всі пошуки виявились марними. Дівчина вже хвилин двадцять придивлялась і принюхувалась до пакета із суші. Зрештою веселіше потім обійматися із відром, ніж сидіти голодною і сподіватися, що Сергій не покине її у пастці. Ще б знати, коли закінчиться полон – за день, тиждень, місяць, ніколи? Невідомість лякала і доводила до божевілля.

Яринка вже перетягнула пакет на диван і збиралась дістати коробки, коли двері підвалу гучно розчинились і змусили її підняти повний надії погляд на похмурого Костянтина.

– Я сподівався, що завтра тебе тут вже не буде, – повільно сповістив про свої плани невдоволений чоловік і спустився сходами до дівчини.

– Відкрийте двері – і мене вже сьогодні не буде, – Ярина насупила брови, не маючи сил зрозуміти невиправдану претензію, що їй пред’явили. Вона не ілюзіоніст і не чарівник, аби проходити крізь стіни або ставати невидимою.

Кілька секунд Костянтин дивився дівчині в очі у спробі натякнути, що її гумор не має об’єму, але майже одразу хитнув головою і продовжив говорити:

– Сергія сьогодні навмисно відволікли, аби тебе викрасти. Ніхто не міг передбачити, що дорогою назад він зустріне приятеля, нап’ється і їхатиме потягом «Київ – Ужгород» до Сваляви, – чоловік пів хвилини сліпо дивився у простір перед собою. Він намагався зрозуміти, як його доскональний план міг настільки вийти з-під контролю. Костянтин уявити не міг, як можна бути настільки нераціональним, аби опинитися в іншому куточку країни, навіть не плануючи цього.

– То ви мене випустите, аби я вам тут не муляла? – Яринка обережно заглянула в очі свого викрадача.

– Ні, звісно, – чоловік повернувся до тями й різко трухнув головою. – Просто посидиш у підвалі трохи довше.

– Добре, – дівчина одразу принишкла, але вже за мить неголосно звернулась до Костянтина. – Може, поїмо разом? Тут багато.

– Ти зараз серйозно? – кримінальний авторитет з такою огидою оглянув підвал, а потім перевів свій насмішкуватий погляд на Ярину. – У цьому підвалі? З тобою?

– Невже не приємно повечеряти із дівчиною ворога? – Яринка вже потроху почала звикати до зневажливого ставлення з боку оточення.

– Може якось іншим разом, – чоловік фальшиво посміхнувся і вже відвернувся від полонянки, коли почув її тихе бурмотіння.

– Угу, коли я помру, якраз буде вчасно, – тихо пробурчала дівчина, звично шмигнула носом і запустила одну руку у пакет із їжею.

– Ти ще молода, куди тобі помирати? – Костянтин обернувся і з подивом поглянув на Ярину, яку він ще навіть не намагався залякувати, аби вона себе вже подумки клала до гробу. Так, іноді психологічний тиск дарував йому безмежне задоволення, але цього разу метою викрадення був лише вплив на Сергія.

– Наче ви мене залишите живою, – ображено пробурмотіла Яринка, але вже за мить зіщулилась, аби її не вдарили за надмірну зухвалість суджень.

– Не віриш у порятунок? – він помітив слабку скептичну усмішку та одразу ж поставив наступне питання. – Чого ж тоді така спокійна? Не ридаєш, не благаєш про поблажливість?

– А це допоможе? – дівчина задумливо схилила голову набік і серйозно поглянула на чоловіка.

– Хтозна. Може твої ридання щось пробудять у моїй душі, – в очах Костянтина спалахнули іскорки. – Чи вважаєш, у мене її вже немає?

– У кожного є душа, – впевнено заявила Яринка, наче у всій розмові це було єдине, у чому вона не сумнівалась.

– Навіть у кримінального авторитета? – чоловік похитав головою, тяжко зітхнув і закотив очі. – Ти взагалі розумієш, що ти та кому кажеш? Ти ж дійсно звідси живою можеш не вийти. Я вирішую, кому жити, а кому померти. А ти щось кажеш про душу.

– Просто у тебе не має близької людини, яка торкнулася б твоєї душі та дозволила її побачити й тобі самому, – Ярина на мить забула, де і чому знаходиться, і щиро висловила свою думку.

– Ти що собі дозволяєш? – кримінальний авторитет ледве не задихнувся від зухвалості слабкої й безпорадної дівчини. Шкода, полонянка не почула, як скрипнула його щелепа, і не припинила копати собі могилу власними словами.

– Я можу бути неправою, – Яринка підняла руки у захисному жесті, але продовжила тихо говорити. – Мені здається, коли поруч є дорога і близька людина, яка тебе любить, розуміє і підтримує, то ти вже не особливо хотітимеш займатись криміналом. Принаймні на грані вбивства.

– Якби я хотів отримати сеанс психотерапії, то звернувся би до спеціаліста, – грубо прохрипів чоловік, якому доводилось прикладати чимало зусиль, аби не вихопити із кишені невеличку зброю і не пристрелити полонянку прямо зараз. – Я зараз звідси вийду і гарно проведу вечір зі своєю дівчиною. А ти лишишся на самоті у підвалі у той час, як твій коханий невідомо де і невідомо з ким розважається. І його не хвилює, що з тобою – він не відповів на жодне твоє повідомлення із благаннями про допомогу.

– Та я наче нічого йому не відправляла, – Яринка задумливо потерла втомлені за день очі. Дівчина чудово розуміла, хто й що відправляв з її мобільного, проте вона дуже сумнівалась, що у Сергія є її номер. – Не хочу здатися грубою, але чого ж ти тоді тут зараз зі мною возишся, якщо на тебе чекає неймовірна дівчина? – Ярина після того, як договорила, здається, нарешті увімкнула мозок, який волав і благав її рот замкнутися і ніколи більше не відкриватись. Принаймні, коли вона знаходиться у приміщенні не сама. Полонянка слухняно опустила очі додолу, аби не бачити, чим її зараз вдарять чи навіть вб’ють. Щирий сміх змусив дівчину загнано зіщулитись і підняти на свого співбесідника обережний погляд.