Глава 19. Кухня

– Як ти вибралась? – Костянтин злісно дивився на Яринку й чітко виділяв кожне слово – він ледь стримувався, аби не вилаятись при своїй дівчині, з якою планував ще хоча б кілька разів зустрітися. – Я пів години тому перевіряв двері – вони були зачинені.

– Можеш ще раз перевірити. Вони все ще зачинені, – Ярина знизала плечима, але переляканих очей на чоловіка так і не підняла. Звісно, двері закриті – вона не через них залишила кімнату.

– Ти мене вже довела. Жоден Сергій не вартує того, аби я тебе терпів, – спокійно повідомив кримінальний авторитет, наче розповів про погоду за вікном, і повільно підійшов до тумбочки у кутку. З верхнього ящика він дістав пістолет, спрямував дуло на полонянку і без жодної емоції на обличчі вистрілив. Жінка розпачливо скрикнула, а Яринка так і лишилась сидіти на місці.

– Та що ж ти за людина така, Костя?! Як ти можеш так вчиняти із власною донькою?! – істерично заверещала жіночка і закрила обличчя долонями.

– З донькою? – кримінальний авторитет з нерозумінням та відразою поглянув на полонянку. Здавалося, він на мить і справді припустив, що оця помилка природи перед ним могла виявитись його родичкою.

– Я все знаю про ваш план! Я, звісно, припускала, що таке вигадати може тільки божевільний… Але ще й втягувати у подібне свою дитину! Стріляти у неї! Ти останній, – далі прозвучали такі слова, які змусили навіть обличчя Костянтина здивовано витягнутися. Тим часом, жінка висловила все, що в неї накипіло на душі, підскочила до чоловіка та вліпила йому ляпаса. Вона продовжувала плакати навіть коли тікала через відчинені двері до кімнати, де ймовірно лишились її речі та одяг. Щока кримінального авторитета палала не менш від його внутрішнього гніву.

Костянтин хвилину непохитно стояв посеред кухні. Він був достатньо розумним, аби здогадатись, хто і що саме встигнув наговорити його коханці за його відсутності.

– Значить так, донечко, – стримано прохрипів чоловік і скосив на зблідлу Яринку, яка не очікувала зовсім нічого хорошого, свій суворий погляд, – я зараз надягну штани та повернусь. Молися, аби до того, як я знову увійду в ці двері, я опанував  себе, – він закинув пістолет назад до ящичка і пішов геть з кухні. Дівчина вирішила трохи порадіти останнім секундам свого життя, помолитися і все ж доїсти морозиво, яке із собою до іншого світу забрати не вдасться. Також вона припустила, що зовсім не зайвим буде вийняти патрони з пістолета, але так і не зрозуміла, як саме це зробити, тому просто переклала зброю до іншого ящичку, аби була хоч одна зайва хвилина вистрибнути через зламане вікно.

Поки  кримінальний авторитет не повернувся, Ярина вже доїла морозиво і викинула порожнє відерце у смітник, що стояв у кутку. До умивальника дівчині було вже лінь робити кілька кроків, тому вона замахнулась і кинула ложку зі свого насидженого за столом місця. Не встигла полонянка порадіти власній влучності, коли почувся звук розбитого посуду. Яринка піднялась з місця і зазирнула до раковини – там були дві брудні фарфорові чашки, одна з яких вже перетворилась на уламки. Ймовірніше за все, Костянтин зі своєю подружкою перед вином випили трохи кави. Ярина чітко пам’ятала, що коли влазила у вікно, то у раковині нічого не було, а значить, тільки коханка чоловіка могла принести чашки за її відсутності. Дівчина завмерла на місці й серйозно задумалась, чи може кримінальний авторитет змусити її виплачувати компенсацію за всі нанесені нею збитки?

Яринка сіла на краєчок стільця саме в ту мить, коли до кухні повернувся похмурий Костянтин. Він кілька секунд оглядав приміщення, у якому тільки зараз почав помічати дивні та неприємні зміни: виламане вікно, розбиті чашки, порожнє відерце морозива.

– Не припускала, що морозиво може бути отруєним? – чоловік опустився на стілець навпроти дівчини й тяжко зітхнув. Тільки його провина в тому, що він привів це миле чудовисько до свого будинку.

На мить дівчині здалося, що вона забула як дихати. Та ні, такого не може бути. Морозиво вже хтось їв до неї! Проте хтозна, де зараз той, хто його спробував…

– Я не планувала жити вічно, – полонянка задумливо розвела руками, не бажаючи демонструвати свій страх.

– Чого не злякалась пострілу? Інстинкт самозбереження відсутній? – інакше як останнім питанням Костянтин не міг пояснити поведінку Ярини. Він вже подумував, чи не увірватись під покривом ночі у музей катувань у Київській фортеці. Можна було б навчити дівчину боятись необхідних людей.

– Ти колись працював у кол-центрі? Я не боюся смерті, – дівчина намагалась звучати переконливо й зверхньо. Їй вже трохи набридла зневага в очах чоловіка.

– Що ти верзеш? Ти ніколи не працювала у кол-центрі, – кримінальному авторитету була відома будь-яка фактична інформація про полонянку. Він знав навіть про два дні її роботи помічником кухаря у сумнівному кафетерії. Але тільки зараз почали закрадатись сумніви, чи не дарма в особистій справі Яринки не було довідки від психіатра про її нормальність…

– Можливо, – загадково відгукнулась Ярина й підозріло примружила очі. Вона не збиралась визнавати, що її співрозмовник правий, а вона й гадки не має, наскільки жахливою може бути буденність операторів. Про їх працю дівчині було відомо виключно зі слів подруги, яка подарувала кол-центру кілька місяців свого часу, здоров’я та життя.

– Забагато збитків за такий короткий час. Через одну тебе, – сухо підкреслив Костянтин й склав руки перед собою. – Затоплений підвал, згоріла проводка, зламане вікно, розбиті фарфорові чашки, морозиво, – спокійно перераховував чоловік й продовжував спостерігати за Яриною, яка нарешті нервово закусила губу й відвела погляд убік. Ось і почалась розмова, якої вона боялась. – А ти, можливо, навіть не дівчина Сергія. Ти розумієш, наскільки сумно виглядають твої справи?