Глава 20. Поверх

Риторичність питання Костянтина не завадила Яринці миттєво відповісти на нього:

– Люби, годуй і ніколи не залишай, – на обличчі засяяла щира усмішка, а в очах затанцювали бісенята.

– Це з якогось фільму? – зверхньо фиркнув чоловік, який вже чомусь хотів посміхнутись у відповідь, але, на щастя, вчасно встигнув стриматись.

– «Гарфілд», – радісна дівчина продовжила весело посміхатись й навіть схилила голову набік і з зацікавленням вивчала вигляд кримінального авторитета, який зі складеними перед собою руками й невдоволено ображеним обличчям анітрохи не видавався страшним. – Можемо переглянути разом. Якщо у тебе є ноутбук.

– Звісно, у мене є ноутбук, – Костянтин закотив очі, наче полонянка ляпнула нескінчену дурницю. – Але згадаймо, через кого у домі немає ані світла, ані інтернету.

– А що стосовно мобільного інтернету? – здавалося, у Яринки після пострілу прокинулось друге дихання. Вона щиро вірила, що їй у цьому будинку не загрожує більше жодна небезпека.

– Ти зовсім знахабніла? Який мобільний інтернет? Ти у полоні, – сухувато нагадав чоловік й хруснув кісточками.

– До речі, стосовно цього… Можливо, не будемо більше зачиняти двері? – непевно запропонувала дівчині й швиденько опустила очі, коли помітила шокований погляд кримінального авторитета, який ледве не задихався від нахабності полонянки. – Розумієш, через вікно не дуже зручно переміщатися...

На мить Костянтин спохмурнів та задумливо торкнувся кулаком підборіддя:

– У тебе була можливість втекти, – кілька секунд він помовчав, але все ж видихнув серйозне питання: – Чому ти цього не зробила?

– Моя відсутність – занадто розкішний подарунок, якого ти ще не заслужив, – Яринка спробувала пожартувати, але понурий вигляд чоловіка змусив її посерйознішати. – Та яка можливість? Я шокована, що мене не пристрелили з вулиці, коли я переповзала по стіні до кухні. Я дуже сумніваюсь, що на вході у тебе жодної людини зі зброєю. То що стосовно дверей? Ти ж розумієш, що мені може знадобитись до туалету і я б не хотіла…

– Благаю, позбав мене подробиць, – миттєво відмахнувся кримінальний авторитет та бридливо поморщився. – Чорт з тобою. Можеш блукати цим поверхом. Але якщо сунешся на сходи – тебе пристрелять. Повір, я дам такий наказ. Якщо ж сунешся до мого кабінету – сам придушу. Ти мене зрозуміла?

– Дякую, – дівчина не могла приховати щасливу посмішку, яка рвалась із самої душі. – Ти такий милий.

– Я не милий, – грубо відказав насуплений Костянтин й вийшов з-за столу. Він збирався повернутися до свого кабінету й зайнятися справами, але у глибині душі поселилась недомовленість й нерозуміння, що саме тільки-но трапилось. Якого біса він дозволяє полонянці сідати на його шию? Вона винищила половину будинку, а він дозволяє їй розширити межі свого впливу для подальшого збільшення збитків?

– Костя…нтин? – ледь чутно озвалась Яринка, коли чоловік вже ступив на поріг. Доброта й приязність кримінального авторитета змусили відчувати полонянку докори сумління за те, що вона посварила його з коханою дівчиною. Якось незручно вийшло. Якби ж вона від початку знала, що він не збирається їй шкодити, то не стала б такого влаштовувати.

– Чого тобі ще? – Костянтин втомлено обернувся й окинув дівчину приреченим поглядом. Як же він шкодував, що вирішив викрасти коханку Сергія, а не його брата, матір чи сестру.

Спочатку Ярина хотіла поцікавитись, чи багато проблем вона спричинила стосункам чоловіка, але в останню мить передумала:

– То що там стосовно «Гарфілда»? Коли будемо дивитись?

На цей раз кримінальний авторитет вже не стримався й облаяв дівчину такими грубими та непристойними словами, що вона ще хвилини дві сиділа на місці й боялась поворухнутись. Щось їй підказувало, що сьогодні на неї не чекає кіноперегляд.

Тим часом, підлеглі Костянтина не могли припинити його дивувати. У коридорі дорогою до кабінету чоловік зустрів одного з них.

– Костянтине Олексійовичу, попередні хазяї, судячи з усього, зберігали у підвалі продукти. Поки відкачували воду, ми виловили два відра картоплі. Куди їх тепер?

– Якого біса ти їх до мене припер?! Ще й килими спаскудив, – процідив крізь зуби кримінальний авторитет, на чиїх нервах вже зіграла далеко не одну мелодію полонянка. – Де їжу зберігають? Неси до кухні! І не біси мене сьогодні! Де я вас всіх тільки понабирав…

Невдоволене бурчання лунало ще хвилину, поки Костянтин не зник за дверима свого кабінету. Він навмисно гучно грюкнув дверима, аби кожен на поверсі зрозумів, що його найближчим часом краще зайвий раз не чіпати.

Ярина чула кроки, що з кожною миттю наближались, а невдовзі побачила й молодика, який її раніше зачиняв у кімнаті на цьому поверсі. Хлопець тримав у руках відра, з яких стікала брудна вода прямо на підлогу. Дівчина подумки хмикнула й цілком погодилась з обуренням Костянтина, який бажав мати чисті килими в коридорі. Підлеглий тільки зараз помітив полонянку, яка не мала б бути присутньою в кухні. Проте з іншого боку, кримінальний авторитет наче виходив якраз з кухні та мав би помітити, що щось не так, але кричав лише через відра. Може, все ж варто попередити про втечу дівчини?

– Думаю, краще їх поставити під раковину. Принаймні, в моїй родині саме там зберігали картоплю, – запропонувала Ярина, яка здогадувалась, що два повних відра важкувато тримати у руках.