Глава 29. Дзвінок

Ще з ранку Андрій планував зробити близьким людям сюрприз та уявляв щасливе повернення додому. Чоловік у піднесеному настрої злетів сходами на четвертий поверх й лише на мить зупинився та прислухався до спокійної мелодії, що долинала з-за стін їхньої квартири. Припущення, що Сергій навряд сів би за гру на флейті після вбивства співмешканки, змусило дійти обнадійливого висновку — за час його відсутності в домі не трапилось нічого поганого. Андрій розслаблено видихнув та витяг з кишені ключі.

Посмішка вмить сповзла з його обличчя й змінилась звичним роздратуванням — ключ не підійшов до замку.

Декілька протяжних та наполегливих дзвінків у двері не перервали звучання мелодії й на пів секунди. Незабаром, на щастя, двері все ж прочинилися й з-за них визирнула стривожена Марія.

— Коханий, як добре, що ти повернувся! — вона полегшено зітхнула та кинулась на шию чоловіка, який після її слів лише сильніше спохмурнів. Він лагідно погладив дівчину долонею по спині, поцілував її в щоку та напружено переступив поріг.

— Що за сморід? — Андрія пересмикнуло від огидного запаху, що застоявся у приміщенні.

— Знищений експеримент, на який я витратив чимало часу, — Сергій нарешті відклав музичний інструмент та матеріалізувався у коридорі. — Як відрядження?

— Все добре, — чоловік залишив валізу біля стіни зі стійкою для взуття та підозріло озирнувся. — Де Ярина? — дзюрчання води, що долинало з ванної кімнати, підштовхнуло до очевидного припущення. — В душі?

— Ні. Марія наповнює ванну, щоб замочити речі з кухні. Хоча, моя думка лишається незмінною. Я вважаю, що їх вже не врятувати й краще викинути, — Сергій байдуже знизав плечима й пройшов до кухні. Він набрав в електричний чайник води та увімкнув його.

— Тоді де Ярина? — Андрій памʼятав, як безпристрасно брат повідомляв, що сусідка лишилась у морзі, тому напружився через відсутність прямої відповіді.

— У Сокола, — голос Сергія, який вже дістав з полиці пакування чаю, навіть не здригнувся.

— Де? — чоловік намагався переконати себе, що під час поїздки застудив вухо і тепер аудіальна інформація потрапляє до мозку у спотвореному вигляді.

— В полоні у Костянтина Сокола.

Андрій спробував зібрати уявний пазл подій та нечутно хруснув кісточками пальців:

— Мені почулося, чи ти сказав, що наша сусідка перебуває в полоні у найнебезпечнішого злочинця?

— Так, — брат легковажно знизав плечима та виставив на стіл дві чашки. — Чай будеш?

— Тобто, ти переконаний, що Ярина перебуває в полоні. І збираєшся зараз спокійно пити чай? — цього разу він не став чекати чергової індиферентної відповіді на риторичне питання й вирішив повернутись до фактів. — Ти взагалі впевнений, що вона жива? Давно її викрали?

Сергій насипав дві ложки цукру в окріп та байдуже перемішав напій:

— Чотири дні тому.

— Чотири дні? — вражено вигукнув Андрій й запустив долоню у волосся. — Ти розумієш, на що спроможний Костянтин? ЇЇ вже давно могли вбити!

— О, ні. Вона жива, — брат зневажливо скривився, зробив ковток чаю та вийшов з кухні.

Чоловік увійшов у кімнату до Сергія та процідив крізь зуби:

— Звідки така впевненість?

— Якби ти бачив ці експресивні повідомлення з благаннями про допомогу, — він поставив горнятко на тумбочку, поверхня якої була засіяна засохлими колами з-під різних посудин, та опустився в крісло. — Їх безперечно писала доведена до відчаю людина.

Роздратований Андрій схрестив перед собою руки та похмуро припустив:

— Наприклад, Ярина, яку викрали?

— Хто б їй дозволив користуватися телефоном у полоні? Смішно, — Сергій відмахнувся від навʼязливого занепокоєння.

Андрій зробив глибокий вдих, втомлено прикрив повіки та відчайдушно потер чоло. Він з останніх сил боровся з бажанням накричати на нестерпного брата:

— Ми зараз же їдемо рятувати Ярину.

— Ні, ти не розумієш, — невдоволено скривився Сергій, який не збирався залишати межі квартири та вже взяв до рук флейту. — Якщо враховувати розпачливість повідомлень, то ще кілька днів і він сам нам її поверне. Нам потрібно просто зачекати. Він ще благатиме нас, щоб ми забрали...

— Зараз же, — Андрій перервав непереконливі аргументи. — Я певен, що твій геніальний розум вже вирахував, де Костянтин тримає Ярину. Їдьмо.

Тим часом в будинку кримінального авторитета Ярина завзято чіплялась за наївну надію втекти разом із надзвичайним хлопцем, який зараз видавався принцом на білому автомобілі.

— Сподіваюсь, тобі сподобається на панелі. Давай, йди до нього, — Костянтин вкрадливо прошипів у вухо дівчини так, щоб гість не почув його слів. Він спробував підштовхнути обридлу полонянку до Максима, але вона, налякана загрозливою промовою, вмить вперлась ногами в килим й не дозволила себе зрушити з місця.

— Боже, ти ніколи не казав мені таких ніжних слів, — Ярина приклала одну долоню до грудей, а другу — до вуст. Вона натягнуто посміхнулась та звернула до Костянтина, який стиснув губи в тонку лінію, загнаний погляд.