Глава 40. Лікарня

Костянтин позбавився присутності нестерпних братів та глухо звернувся до останньої пасажирки:

— До якої лікарні тебе везти?

— Ой, а я не пам'ятаю, — невпевнено пробурмотіла дівчина, й відвернулась до вікна, скло якого вже усіяли дощові краплі.

— Візьми смартфон, увімкни мобільний інтернет, введи у пошуковик ключові слова та згадай, — чоловік буквально надиктував Ярині покрокове керівництво вирішення створеної нею ж проблеми.

— Тут така справа, — вона слухняно дістала телефон, але тільки глянула на час та майже одразу заблокувала екран. — Насправді мені нікуди не треба, — дівчина нервово закусила губу та мимоволі зіщулилась від страху через можливі наслідки власного зізнання.

— Ти ж сказала, що ніхто не захотів тебе везти до лікарні, — Костянтин зціпив зуби та міцно стиснув кермо, щоб ненароком не зімкнути пальці на блідій шиї дівчини.

— Технічно я не брехала. Ніхто не хотів, тому що я не просила та не питала, — нечітко пояснила ситуацію Ярина, що нервово водила пальцем по чохлу телефону.

Костянтин, що насилу виловив сенс нерозбірливого бурмотіння дівчини, прикрив повіки й зробив кілька глибоких вдихів та видихів. Він намагався стримати обурення, що клекотало в душі й трансформувалося в нецензурні думки, які він досі не озвучив тій, що спричинила їх появу.

— Навіщо? — чоловік повільно обернувся й звернув до Ярини холодний погляд. Йому почало здаватися, що цю жорстоку гарпію випустили з пекла виключно з метою довести його до психіатричної лікарні!

— Я хотіла провести вечір із тобою, — дівчина наївно ляскала віями, кусала губу й боязко втискалася в сидіння. — Ти ж побув з нами лише двадцять хвилин, а потім так різко почав збиратися…

— Може, тому що маю справи та роботу? — Костянтин відсунувся від керма й загрозливо хруснув кісточками пальців.

Ярина смиренно погодилася та знизала плечима:

— Може. Але я розгубилася і сказала перше, що спало на думку. Вибач, будь ласка.

На дві хвилини в машині запанувала тиша, яку порушував тільки стукіт крапель по даху. Свідомості дівчини торкнулась підозра, що вона мимоволі перетнула невидиму межу, за якою кримінальний авторитет боровся з бажанням викинути її на дорогу під дощ. В цілому, її припущення не суперечило реальному бажанню, що бушувало у грудях чоловіка.

— Ну, що ж. Добре, — заспокійливий голос змусив Ярину перелякатися більше, ніж очі, що до цього палали люттю. — До лікарні — значить, до лікарні, — Костянтин підбадьорливо посміхнувся дівчині, що втиснулася в бічні двері, та впевнено провернув ключ запалення.

Ярина подумки дякувала небесам та батькам за прекрасне життя, що добігало кінця. Вона морально готувалась до того, що зараз її почнуть бити, а ближче до ранку — вже доставлять до травматології з несумісними з життям каліцтвами.

Але реальність, на відміну від бурхливих фантазій, виявилася прозаїчною та неприємною.

— Це принизливо, — буркнула ображена Ярина й опустилась на м'яку лавку в коридорі клініки.

— Принизливо возити вашу компанію містом. Андрій міг сказати, що йому потрібно на інший кінець міста, до того, як ми виїхали на трасу. Такий гак довелося робити, — невдоволено пирхнув Костянтин, відібрав у дівчини довідку та здивовано вигнув брову. — Не може бути.

— Так. Абсолютно здорова. І при здоровому глузді, — Ярина неприязно зиркнула на двері кабінету психіатра та голосно шморгнула носом.

— Важко повірити. Треба буде завтра іншому фахівцеві тебе показати. Не дуже переконливо виглядає, — глузливо хмикнув чоловік та повернув дівчині папірець. Збентежена заявою Костянтина Ярина обережно прийняла довідку назад.

— Завтра?

— Ти ж хотіла вечори зі мною проводити? Будемо кататися лікарнями міста. Раптом амнезія мине, і ти згадаєш номер чи назву клініки, до якої збиралася?

— А ти не боїшся, що я погоджусь? — Ярина заправила за вухо локон рудого волосся, що вибився, та недовірливо примружилася. — Я вечорами абсолютно вільна. Можу й покататися.

— Отже, будемо підіймати рівень життя працівників охорони здоров'я, — кримінальний авторитет приречено розвів руками й похитав головою, ніби від нього зовсім не залежало, якого сюжетного повороту набуде ситуація.

— Я ж перепросила, — дівчина винувато закусила губу, але вже за мить струснула волоссям та перейшла до претензій. — І взагалі, ми могли десь посидіти та випити кави. А не ось це все, — вона різким рухом долоні обвела коридор з білими стінами.

— Я вже посидів та випив, — чоловік байдуже знизав плечима, невимушено дістав одноразовий стаканчик із картонної підставки, що ховалася за його тілом від Ярини, й зробив демонстративний ковток. Він скосив уважний погляд на дівчину й ледь не пирснув від сміху — настільки по-дитячому засмучений та скривджений вигляд мало її обличчя.

— А я? А мені? Я теж могла сходити, — Ярина, що розпізнала на стаканчику назву знайомого закладу, була готова розплакатися. Виходить, поки над нею знущався психіатр із дивними тестами та неоднозначними питаннями, Костянтин спокійно відпочивав у затишному кафе на першому поверсі будівлі.

— А в тебе може бути струс мозку. Ходімо, — коли чоловік підвівся на ноги, здивована дівчина помітила, що в підставці, яку він узяв із собою, знаходилася не один стаканчик. Тобто, він ще й не сам, а з кимось ходив до кафе?