Глава 20. В нетрях темниці

Вихиляючи рудим хвостом навколо кущів і дерев, Лис провів дівчинку до зарослого мохом і поганками горбку. В його центрі зяяв круглий отвір.

- Вхід у моє лігво – пояснив Лис – а за ним, прохід під землю і через стіну.

- А я зможу там пролізти? – запитала Аврора, з сумнівом поглядаючи на темну діру.

- Звичайно, ти ж тонша за мене будеш. Доведеться рухатись повзком. Але я не обіцяв, що мандрівка буде приємною, – мовив Лис, зникаючи під землею.

Аврора встала на коліна і прослідувала в темну нору за пухнатим звіром. Дорога виявилась жахливою. В проході було тісно. Часом у Аврори виходило пролізти навкарачки, але здебільшого вона повзла по-пластунськи. Зверху постійно обсипалась земля, потрапляючи в очі і до рота. Крім того під землею стояла темрява, хоч в око стрель, пахло сирістю і гниллю і не вистачало повітря. Скоро прохід розширився, земля під руками дівчинки осипалась і вона впала вниз, на щось м’яке.

- Ох! – застогнав Лис, намагаючись вибратись з під Аврори, – ледве мене не причавила.

- Вибач, я не бачила, що там ти. Я тут зовсім нічого не бачу – промовила дівчинка, підхоплюючись на ноги. І тут пригадала, що збираючись сьогодні в дорогу, прихопила з собою ліхтарик Тетяни Андріївни. Клацнувши вмикачем, Аврора побачила, що знаходиться в круглому лігві. З однієї його сторони була звалена гора кісток, а в іншій знаходилась підстилка з листя, сухої трави і старого шмаття. Над підстилкою, трохи вище, зяяла ще одна кругла діра.

- Ось тут я і живу, – зітхнув Лис, – бач до чого скотився?

- Поменше теревень і веди мене далі, – наказала Аврора і Лис, кивнувши гострим писком, почав забиратись в діру над підстилкою.

Новий лаз виявився таким само вузьким, але, на щастя, коротким. Він привів Лиса і Аврору в кам’яну кімнату. В її кінці знаходились сходи, що вели до квадратного отвору.

- Ось і прохід в Невідомськ, – тявкнув Лис, збираючись по сходах, – не знаю, для чого служили цей отвір і ця кімнатка колись давно. Але потім про них забули. І, з плином часу, їх разом зі всією нижньою частиною міських стін, поглинула земля.

Освічуючи шлях ліхтариком, Аврора теж піднялась сходами і зайшла у отвір. Опинилася в такий само кімнаті, на одній з стін якої, там де обсипалось каміння, знаходився вузький лаз.

- Знову повзти, – похитала головою дівчинка.

- Що поробиш, – відповів Лис, – іншої дороги немає. Там зовсім не довго. І в порівняні з тим місцем, куди я тебе веду, наша теперішня прогулянка, просто розважальна екскурсія.

- Не важливо – рішуче заявила Аврора - веди далі.

Проковтнувши ще одну порцію землі і добряче намучившись, Аврора, слідом за рудим звіром, опинилась, нарешті біля отвору, в який потрапляло денне світло.

- Почекай мить, – мовив Лис, вибираючись назовні, – я вийду, роззирнусь довкола.

• Все чисто, – мовив він, заглядаючи в нору. Аврора нарешті змогла вибратись з земляного полону і вирівнятись на повний зріст. Картина, що явилась їй перед очі, нагадувала явище з жахливого сну. Між міською стіною і занедбаним будинком з вибитими шибками, знаходилось кілька мертвих дерев, чорних, ніби облитих смолою. Під ногами стелилась жовта, тьмяна трава, в якій була розкидані цегла, бите скло, і незрозумілого призначення металеві деталі. Густі і розлогі кущі вовчої ягоди, попід стіною і навколо будинку, звабливо розвісили важкі грона чорних отруйних ягід.

- Куди тепер? – тявкнув Лис, сторожко озираючись на всі боки.

- В темницю, звичайно ж.

- Чекай, чекай. Я про темницю пожартував. До слова прийшлось, – промовив Лис, зазираючи дівчинці в очі.

- В темницю. В мене там брат в полоні, – рішуче заявила Аврора, вп’явшись поглядом в жовто-бурштинові очі.

- Що ж, мабуть, доведеться – зітхнув Лис, відводячи погляд, – сідай на спину. Спробую відшукати надійне укриття, щоб дочекатися там ночі.

Пригинаючись і тривожно озираючись на всі боки, Лис неспішно ніс Аврору на м’якій спині через зарості вовчої ягоди. Часом він вклякав на місці, донюхуючись до чогось в повітрі. Потім знову продовжував шлях. Під час однієї з таких зупинок, Аврора відчула, як напружились м’язи на лисячих боках. І побачила, як настовбурчилась шерсть на загривку.

- Собаки, – тявкнув Лис, пробираючись глибше в зарості кущів, – десь поблизу. Якщо пощастить, не вчують.

Аврора, що визирала одним оком з густого листя, помітила велетенську чорну псину, що зацікавлено рискала в жовтій траві. За нею прибігла руда, трохи менша і ще одна, з сірою, збитою ковтунами, шерстю. Чорна собака, донюхуючись, підійшла до заростей, в яких ховались Лис і Аврора. Тут вона підняла жахливу, з кривими зубами, що стирчали в різні боки, пащу і загарчавши, кинулась вперед. Аврора ледь втрималась на рудій спині, коли Лис стрімко вистрибнув з густих кущів і понісся геть не вибираючи дороги. Щосили вп’явшись пальцями в руду шерсть дівчинка озирнулась. Пекельні тварини неслись слідом, гублячи по землі слину, що виступала на їх пащах.

Поглянувши вперед, дівчинка схолола від жаху – шлях Лису перегородила металева сітка огорожі, обплутана колючим дротом. Під огорожею стояв Дуб. Пролетівши повз нього, Лис загальмував, прикидаючи, куди бігти далі. Озирнувшись, Аврора побачила, як чорна псина, що бігла перша, підскочила для нищівної атаки, але потрапила до рук Дуба, що встав на її шляху. Силач схопив тварину за передні лапи, струснув. І, піднявши над головою, кинув у пару, що поспішала слідом. Боляче вдарившись об землю, чорна псина заскиглила і побігла геть. Руда і сіра, піджавши хвости, потюпала за своїм ватажком.